А. П. Чехов – викривач міщанства й вульгарності

Оповідання «Ионич» А. П. Чехова побудований на зіставленні двох мирів - Старцева й Туркиних. На початку оповідання Туркини - це духовно примітивне середовище провінційного міста, це символ вульгарності й шаблонового мислення. Тут література зведена до рівня домашнього времяпрепровождения, музика - до голосного стукоту по клавішах, театр - до кривляння лакея

Старців же при всій своїй прозаїчності земського доктора краще їх: він зумів побачити в Котику щось особливе, миле, він говорив з нею про літературу, про мистецтво, почував неясне невдоволення життям - а це стан руху вперед. Але в закоханому Старцеве борються два голоси: тверезі міркування про те, що будуть говорити навколишні, скільки дадуть приданого, і голос любові, під впливом якого він поїхав уночі на цвинтар, любувався місячним світлом, міркував про вічні питання. Він міг би зберегти в собі цей прекрасний порив, але не захотів. Старців став невблаганно перетворюватися в Ионича. Коли Катерина Іванівна не прийняла його речення, він швидко равнодушно повернувся до колишнього способу життя. Після зустрічі з нею в саду через кілька років він думає вже не про любов, а оденьгах.

А в кінці перетворюється в розпухле від жиру істота. Первісне співчуття автора до Старцеву переміняється гнівною іронією. Він став багато гірше Туркиних. Навіть Катерина Іванівна знайшла в собі сили змінитися: відмовилася від романтичних мріянь, тверезо оцінила свої здатності, стала цінувати любов, що раніше відкинула. Чехів не жалує Старцева, якого «середовище заїло», а нещадно судить того, у кому минулому закладені деякі можливості, але він примирився з навколишнім обивательським миром, розгубив свою культурність і інтелігентність і виявив цим повну людську неспроможність. Старців роздратовано ставиться до обивателів, їхньому неробству й безглуздим розмовам. Але він не намагається відстоювати свої погляди. Його розваги - гвинт і перераховування «папірців». «А добре, що я на ній не женився», - говорить він

Булат Окуджава визнаний основоположник авторської пісні Успіх прийшов до Окуджаве тому, що він звертається не до маси, а до особистості, не до всім, а до кожного окремо. Предметом поезії в його світі стало повсякденне, повсякденне життя («Повної, ний тролейбус»).

Опівнічний тролейбус пливе по Москві,

Москва, як ріка, загасає,

И біль, що шпаченям стукала в скроні,

Стихає, стихає

Через текст вірша проходить розгорнута метафора: тролейбус уподібнюється кораблю; синій тролейбус (здавалося б, чисто зовнішня деталь). Потім згадується «катастрофа»: значеннєвий акцент доводиться на людські почуття, на страждання різних і незнайомих людей. І вже всі пасажири стають «матросами», тролейбус «пливе», а місто рівняється з рікою. Розширення змісту - головний прийом Окуджави (розгорнуте порівняння). Особливий баладний ритм вірша створюється за рахунок усіченого рядка й неї повторів

Окуджава заново відкрив Москву, не парадну, а таємниче місто, що несе в собі пам'ять про простих людей, про них трагічних долях

Ах, Арбат, мій Арбат,

Ти - моє покликання

Ти - і радість моя,

И моє лихо

(«Пісенька про Арбат»)

Знову розширення змісту. Невелика вуличка - джерело міркувань про вищі цінності, щирі ідеали. Ідеалах, вірність яким не поневолює людини, а наповнює його життя духовним змістом. «Ти, - моя релігія».

Військова тема виражена в пісні «Ленька Корольов» .

Тому що на війні, хоч і правда стріляють

Не для Леньки сира земля,

Тому що (винувато), але я Москви не представляю

Без такого, як він, короля

З'єднання разговорности й наспівності

У пісні немає військових боїв, подвигів. «Всі мої вірші й пісні не стільки про війну, скільки проти її». «До побачення, хлопчики!», «Ах, війна, що ж ти зробила, підла...». Гуманістичні принципи

Теперішніх людей так небагато!

Всі ви брешете, що століття їх настав

Порахуйте й чесно й строго,

Скільки буде на кожний квартал...

На Росію - одна моя мама,

Тільки що ж вона може одна?

Чесне прагнення поета знайти духовну опору в радянській історії, у романтику військового років, в оптимістичних очікуваннях «окремої» пори після XX з'їзду сполучалося в його свідомості із тверезим розумінням реального життя, з неприйняттям бездумної «віри у світле майбутнє». Невдоволення поета навколишньою дійсністю - прояв глибокої духовної спраги. Перед нами художнє перебільшення. «Одна моя мама» - це сказано й з болем, і з тугою, і із самоіронією: автор не включає себе в число «теперішніх людей». Це створює характерний для Окуджави ефект довірчості

«Пісенька про чорного кота»:

Він давно мишей не ловить,

Посміхається у вуси,

Ловить нас на слові честі,

На шматочку ковбаси

Тому-те, знати, невеселий будинок, у якому ми живемо

Треба б лампочку повісити...

Грошей усе не зберемо

Алегорично таємниче викриття «сталинщини». Він не вдостоює тирана навіть назви по імені, для нього Сталін - окремий випадок вічної, всесвітньої ситуації, коли страх і малодушність людей, коли неуцтво й темрява підносять до вершини влади пересічна істота. Значеннєва суть пісні не застаріла й сьогодні й не застаріє ніколи. Свої творчі принципи він сформулював у пісні «Живописці». «Творчість починається із граничного наближення до повсякденної реальності, занурення в щоденність («у суєту дворів арбатских»). Це наближення диктується не розумом, а живим почуттям: «...намалюйте й прилежно й з любов'ю...» Любов до життя в будь-яких її проявах - от що в першу чергу поєднує художника з усіма людьми. Художники перетворюють наші долі по-своєму, переосмислюючи їх («як судді»). І ті люди, для яких діється мистецтво, часто виявляються нерозуміючими, «чужими». Не «вони», а ми «чужі». Окуджава бере на себе важкі ролі посередника між мистецтвом і життям, з добродушною іронічністю обіцяючи пояснити, «що незрозуміло».

Філософська пісня «Молитва». Побудована на тонкому сполученні віри в справедливість мироустройства й тривожного сумніву в цій справедливості («як вірить солдатів убитий, що він проживає в раї»). Повтор «И не забудь про мене»: «Вся людина, що увібрала всіх людей, вона коштує всіх, його коштує будь-який» (Жана-Поля Сартр).

Господи мій Боже, зеленоокий мій!

Поки Земля ще вертиться й це їй дивно самої,

Поки ще вистачає часу й вогню,

Дай же ти всім потроху...

И не забудь про мене

Історичні пісні

Краще в нашій історії вічно, воно завжди з нами. «Я пишу історичний роман» . Мова йде не тільки про історичну прозу - про творчість взагалі. Мистецтво така ж природна й повноправна частина життя, як «троянда червона». І право художника на власне бачення й зображення миру - це природний закон. Мистецтво не може не бути вільним. Як він дихає, так і пише, не намагаючись догодити... Так природа захотіла. Совість, шляхетність і достоїнство - от воно, святе наше воїнство. З одного боку - гранична доброзичливість:

Давайте викликувати, один одним захоплюватися

Пишномовних слів не варто побоюватися

(«Побажання друзям»)

З іншого боку - уїдлива, витончена іронія, найглибший скепсис, сумнів у розумових здатностях людства:

Дурнем бути вигідно, так дуже не хочеться

Розумним дуже хочеться, так скінчиться биттям...

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар