Актуальність драми Лесі Українки «Бояриня» (2)

Останнє десятиріччя XX століття повернуло до життя драматичну поему Лесі Українки «Бояриня». Драма, яка була написана 1910 року під час перебування поетеси на лікуванні в Єгипті, через цензурні заборони так і не побачила світ за життя авторки. Проте твір цей заслуговує на особливу увагу, адже головна проблема цієї драми — проблема відповідальності кожного громадянина за долю своєї Батьківщини. Оснований на подіях далекого минулого, коли Україну в другій половині XVII століття роздирали гострі соціально-політичні суперечності, пов'язані, зокрема, з посиленням колоніального закабалення приєднаних до Мос-ковії лівобережних земель, твір Лесі Українки і сьогодні звучить досить актуально.
«Бояриня» — єдиний твір поетеси, побудований на матеріалі історичної минувшини України, але вона не ставила своєю метою точного зображення конкретних історичних подій доби Руїни. Її метою було узагальнене зображення долі окремих людей, які попали під гніт складних історичних і суспільно-політичних обставин. Як писав у 20-х роках XX століття талановитий дослідник творчості Лесі Українки поет-неокласик М. Драй-Хмара, «поетеса/відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради «панства великого, лакомства нещасного» зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо».

У драмі перед нами постає нелегка доля й моральні страждання молодої українки Оксани — дочки козацького старшини Олекси Перебійного, яка пішла за покликом серця, вийшовши заміж за боярина Степана, батько якого свого часу також був козацьким старшиною, але згодом присягнув московському цареві. З гострої розмови між Степаном і братом Оксани Іваном виявляється, що перший захищає поведінку батька, а другий вважає його вчинок зрадництвом. Оксана покохала Степана, бо побачила в ньому щиру, добру, лагідну людину. Вона знала, що він став боярином на службі московського царя, але гадала, що з лювим чужина їй не страшна, що коханий оберігатиме і її, і рідну Україну, тому взяла з ним шлюб і опинилась у Москві. Але невдовзі виявилося, що перебування на чужій стороні пригнічує дівчину. Оксана всім серцем і розумом відчуває рабську неволю, і особливо гнітить її, що Степан не лише неспроможний захистити її, але й сам виявляє огидну покірливість перед царськими прислужниками. У ті часи суспільно-політична атмосфера України й Московщини мала очевидні розбіжності: Московське царство було феодально-кріпосницькою державою виразно азіатського типу (невипадково воно нагадує Оксані «неволю бусурменську»), де «скрізь палі, канчуки... Холопів продають...», а гетьманська Україна мала республіканський устрій з сильними демократичними елементами. Виношуючи далекосяжні імперські наміри, Москва дивилася на Україну як на свою перспективну колонію, і де силою, а де й підступом дедалі більше обмежувала українську автономію. І Степан, і його мати повинні були згинатися перед московськими, як «холопи », аби Степан не втратив свого становища серед них. Оксані боляче, що чоловік, якого вона любила і вважала гідною людиною, іде на компроміс із власною совістю, зневажаючи і власну гідність? і честь найближчих рідних. Він, розгубивши рештки людської самоповаги, вже звик називати себе «боярином Стьопкою» і наполягає, щоб і Оксана прислужувалась московським боярам. Але дівчина збентежена таким становищем, коли її, «хохлушку», зневажають московські боярині, а чоловік «холопом Стьопкою себе взиває, та руки (цареві) цілує, як невільник», бо в неї досить розвинені й почуття власної гідності, і людська самоповага, і честь. Вона не може примиритися із чужими для неї місцевими побутом і звичаями.

Трагізм становища посилюється ще й тим, що навіть таким вірним прислужникам, як Степан, Москва не вірить, і вони завжди перебувають під пильним наглядом. Через це чоловік навіть забороняє Оксані приймати посланця з України, «озиватись» до брата Івана. Така поведінка чоловіка остаточно зламує героїню, ностальгія і неможливість побороти зло підкошують її здоров'я. Проте Оксана поривається допомагати землякам, але Степан переконує її, що це може бути небезпечним для всієї родини. Живучи далеко від рідного краю, молода жінка тяжко переживає національне приниження: «Зломилася воля, Україна лягла під ноги Москві». Не справдилися й надії Оксани та Степана на те, що вони зможуть допомогти Україні, перебуваючи на службі в царя. Свою вимушену бездіяльність Окса-на сприймає як зраду і як козацька дочка більше не може й не хоче приймати таке життя. З її вуст зривається гірке визнання: «Я гину, в'яну, жити так не можу!». Невимовні душевні страждання та відчуття своєї безпорадності зрештою приводять героїню до загибелі.
Але не тільки доля Оксани є трагічною. Не меншої драми зазнав і її чоловік. Степан, який обрав шлях пристосовництва, мусив постійно роздвоюватися, аби вислужитися перед московським царем і не потрапити на дибу. У найдраматичніший момент — передсмертну годину дружини — душа його ніби оживає, і звучить гірка сповідь:

Нас доля так уже скарала тяжко,
що, певне, і Дог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий, в тюрму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
Отже, драму «Бояриня» письменниця побудувала на матеріалі української історії доби Руїни і гетьмана Дорошенка, який вів боротьбу за визволення українського народу з-під гніту російського царату та хотів об'єднати країну. Ті часи були дуже тяжкими для нашого народу. І саме в ту лиху годину української історії розгорнулися події «Боярині». Леся Українка в драмі проводить паралель між долею Оксани та долею України: і молода жінка, і її рідний край боролися до останнього, намагаючись протистояти поневолювачам, але таки змушені були скоритися. Зображуючи трагедію народу, який не спромігся залишитись вільним, поетеса закликає др боротьби за волю і незалежність. Твір Лесі Українки, написаний у такому ключі, не втратив своєї актуальності й у наш час, коли йде розбудова вільної Української держави, відроджуються наша самобутня культура, мова, народна мораль і національні традиції.

(2)

Останнє десятиріччя XX століття повернуло до життя драматичну поему Лесі Українки «Бояриня». Драма, яка була написана 1910 року під час перебування поетеси на лікуванні в Єгипті, через цензурні заборони так і не побачила світ за життя авторки. Проте твір цей заслуговує на особливу увагу, адже головна проблема цієї драми — проблема відповідальності кожного громадянина за долю своєї Батьківщини. Оснований на подіях далекого минулого, коли Україну в другій половині XVII століття роздирали гострі соціально-політичні суперечності, пов'язані, зокрема, з посиленням колоніального закабалення приєднаних до Мос-ковії лівобережних земель, твір Лесі Українки і сьогодні звучить досить актуально.
«Бояриня» — єдиний твір поетеси, побудований на матеріалі історичної минувшини України, але вона не ставила своєю метою точного зображення конкретних історичних подій доби Руїни. Її метою було узагальнене зображення долі окремих людей, які попали під гніт складних історичних і суспільно-політичних обставин. Як писав у 20-х роках XX століття талановитий дослідник творчості Лесі Українки поет-неокласик М. Драй-Хмара, «поетеса/відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради «панства великого, лакомства нещасного» зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо».

У драмі перед нами постає нелегка доля й моральні страждання молодої українки Оксани — дочки козацького старшини Олекси Перебійного, яка пішла за покликом серця, вийшовши заміж за боярина Степана, батько якого свого часу також був козацьким старшиною, але згодом присягнув московському цареві. З гострої розмови між Степаном і братом Оксани Іваном виявляється, що перший захищає поведінку батька, а другий вважає його вчинок зрадництвом. Оксана покохала Степана, бо побачила в ньому щиру, добру, лагідну людину. Вона знала, що він став боярином на службі московського царя, але гадала, що з лювим чужина їй не страшна, що коханий оберігатиме і її, і рідну Україну, тому взяла з ним шлюб і опинилась у Москві. Але невдовзі виявилося, що перебування на чужій стороні пригнічує дівчину. Оксана всім серцем і розумом відчуває рабську неволю, і особливо гнітить її, що Степан не лише неспроможний захистити її, але й сам виявляє огидну покірливість перед царськими прислужниками. У ті часи суспільно-політична атмосфера України й Московщини мала очевидні розбіжності: Московське царство було феодально-кріпосницькою державою виразно азіатського типу (невипадково воно нагадує Оксані «неволю бусурменську»), де «скрізь палі, канчуки... Холопів продають...», а гетьманська Україна мала республіканський устрій з сильними демократичними елементами. Виношуючи далекосяжні імперські наміри, Москва дивилася на Україну як на свою перспективну колонію, і де силою, а де й підступом дедалі більше обмежувала українську автономію. І Степан, і його мати повинні були згинатися перед московськими, як «холопи », аби Степан не втратив свого становища серед них. Оксані боляче, що чоловік, якого вона любила і вважала гідною людиною, іде на компроміс із власною совістю, зневажаючи і власну гідність? і честь найближчих рідних. Він, розгубивши рештки людської самоповаги, вже звик називати себе «боярином Стьопкою» і наполягає, щоб і Оксана прислужувалась московським боярам. Але дівчина збентежена таким становищем, коли її, «хохлушку», зневажають московські боярині, а чоловік «холопом Стьопкою себе взиває, та руки (цареві) цілує, як невільник», бо в неї досить розвинені й почуття власної гідності, і людська самоповага, і честь. Вона не може примиритися із чужими для неї місцевими побутом і звичаями.

Трагізм становища посилюється ще й тим, що навіть таким вірним прислужникам, як Степан, Москва не вірить, і вони завжди перебувають під пильним наглядом. Через це чоловік навіть забороняє Оксані приймати посланця з України, «озиватись» до брата Івана. Така поведінка чоловіка остаточно зламує героїню, ностальгія і неможливість побороти зло підкошують її здоров'я. Проте Оксана поривається допомагати землякам, але Степан переконує її, що це може бути небезпечним для всієї родини. Живучи далеко від рідного краю, молода жінка тяжко переживає національне приниження: «Зломилася воля, Україна лягла під ноги Москві». Не справдилися й надії Оксани та Степана на те, що вони зможуть допомогти Україні, перебуваючи на службі в царя. Свою вимушену бездіяльність Окса-на сприймає як зраду і як козацька дочка більше не може й не хоче приймати таке життя. З її вуст зривається гірке визнання: «Я гину, в'яну, жити так не можу!». Невимовні душевні страждання та відчуття своєї безпорадності зрештою приводять героїню до загибелі.
Але не тільки доля Оксани є трагічною. Не меншої драми зазнав і її чоловік. Степан, який обрав шлях пристосовництва, мусив постійно роздвоюватися, аби вислужитися перед московським царем і не потрапити на дибу. У найдраматичніший момент — передсмертну годину дружини — душа його ніби оживає, і звучить гірка сповідь:
Нас доля так уже скарала тяжко,
що, певне, і Дог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий, в тюрму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.

Отже, драму «Бояриня» письменниця побудувала на матеріалі української історії доби Руїни і гетьмана Дорошенка, який вів боротьбу за визволення українського народу з-під гніту російського царату та хотів об'єднати країну. Ті часи були дуже тяжкими для нашого народу. І саме в ту лиху годину української історії розгорнулися події «Боярині». Леся Українка в драмі проводить паралель між долею Оксани та долею України: і молода жінка, і її рідний край боролися до останнього, намагаючись протистояти поневолювачам, але таки змушені були скоритися. Зображуючи трагедію народу, який не спромігся залишитись вільним, поетеса закликає др боротьби за волю і незалежність. Твір Лесі Українки, написаний у такому ключі, не втратив своєї актуальності й у наш час, коли йде розбудова вільної Української держави, відроджуються наша самобутня культура, мова, народна мораль і національні традиції.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар