Актуальність проблеми національної свідомості українців

Твір за п’єсою М. Куліша «Мина Мазайло».

Вершиною комедійного таланту Миколи Куліша стала п’єса «Мина Мазайло». Але в цій комедії автор порушує досить серйозну проблему. Проблему нп« ціональної свідомості українців, а також мовну проблему, яка не втратила актуй альності і сьогодні. Харківський службовець Мина Мазайло - головний персонаж п’єси - прагне будь-що пробитися до «власть імущих». А щоб досягти цього, переконанні! він, слід зректися своєї предківщини, змінити «недоброзвучне» «плебейськії прізвище на Сіренєва, Розова, Тюльпанова, на крайній випадок - Мазєніна. Коротше: відмовитися від українства, від материної мови, зректися власного «я». Цим він сподівається підвищити своє службове становище, здобути авторитет серед службовців.

Чим не новітній Мартин Боруля?

Тепер таких безбатченків-перевертнів називають манкуртами. Цей національний нігіліст ненавидить свій народ, рідну мову, що призводить до людської гідності і конфліктів у власній родині. Він вороже сприймає ідею укіад їнізації: «Серцем передчуваю, що українізація - це спосіб робити з мене промін ціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». Він хоче зрозуміти, що справа зовсім не в тому, яке прізвище він носить, а в його с шдомості, що всі його біди й негаразди в ньому самому. Вироблений ще з ди-1 ш їства комплекс неповноцінності не дозволяє йому проявити у повній мірі свої ідібності, бути дієвим, впевненим у собі, а значить, і успішним. І таких «мазайлів», на превеликий жаль, було в Україні, та й ще тепер є немило. Тому проблема національної свідомості, почуття власної гідності, повага до рідної мови й культури є актуальною й зараз. І п’єса, створена М. Кулішем 1929 року, теж не застаріла, не втратила своєї актуальності і сьогодні.

Зараз ми розбудовуємо свою країну після довгих років утисків, відроджуємо українську мову у всіх сферах життя. Вона, нарешті, здобула статус державної. Але знову лунають гасла: «Обов’язково надати статусу другої державної мови - російській!» Що це? Знову крок назад? Це трапляється тому, що для деяких людей національна свідомість, майбутнє своєї держави та її мови - на другому плані. Та колесо історії назад не повертається. Ми відстояли свою вільну, неза-нежну державу - Україну і повинні боротися за відродження української мови, українського менталітету, бо в них - запорука культури, освіченості українців, ібереження їх власної і національної гідності і самосвідомості. Цього вчить нас п’єса М. Куліша «Мина Мазайло».

Національний матеріал і вселюдські, «вічні» проблеми у п’єсах М. Куліша

Микола Гурович Куліш - найталановитіший український драматург XX століття. У творчості цього письменника гармонійно й природно переплелися реалістичне й романтичне, сатиричне і трагедійне начала; вічні загальнолюдські проблеми оригінально витрактовані на національному матеріалі. Темою Кулішевої творчості було становлення людини. Ця тема трагічна, і в усі іпохи вона була й залишається такою. Куліш проніс її чесно і поставив її глибоко. Він не дав жодних розв’язань, програм і гасел, порад і рецептів. Великий майстер, ти міг пропустити свою тему крізь різні жанри, від донкіхотіяни трагікомічного Народного Малахія, через грайливість і гумор «Мина Мазайла», через гелікони Патетичної сонати до елегії безнадійності в «Маклені Грасі».

Драматургія стала його головним покликанням на все коротке творче жит-іи. 1925 року він завершив першу свою велику п’єсу - «97». Це звичайна, коротенька історія про те, як загинули з голоду на селі, десь далеко від революційних штабів, дев’яносто сім незаможників. Це сувора правда про українське село під час голоду 1921 року. Автор майстерно змалював колоритні сільські типи, спо-іиісну трагізму соціальну колізію на зламі історичних епох.

Конфлікт у п’єсі «97», безперечно, класовий. Такою була реальність, яку малював Куліш. У творі змальовано протистояння двох сімей - комнезамовців і сільських багатіїв. Одні захищають «совєцьку владу, которая за нашого брати стала і стоїть», другі домагаються повернення старих порядків, а з ними - й того багатства. Є й деякі «нейтрали», які просто дорікають новій владі за те, що «наробили слободи», а тепер «варити оно нічого». А секретар сільради колись у повстанцях ходив, а тепер - заграє з куркулями, продається, прислужує їм. Революція, громадянська війна були для нього великим і кривавим бенкетом, будці ж його розчаровують. А тим часом голод викошує село; доходить і до людоірства. Сюжет Кулішової п’єси мав цілком реальну основу: голод 1921 року на Поволжі й Кубані був масштабний і жорстокий. З волі Раднаркому українське село стало «донором» для російських областей, тому в ньому теж почався голод. Кульмінацією п’єси є сутичка комнезамівців і куркулів біля церкви після того, як із повіту прийшов наказ передати церковні коштовності для закупівлі хліба. Великою заслугою автора є те, що у кількох сценах диктатура пролетаріату - основний інструмент революції - постає як синонім насилля та беззако Зрештою, й голод почався через те, що продзагонівці відібрали у селян хліб.

Своєрідним продовження «97» була п’єса «Комуна в степах». Комуна М. Куліша - це щось більше, ніж просто по-новому організований господяський осередок. Це ще й мрія - подібно до «загірної комуни» у М. ХвильовоЯ Але мрія у «Комуні в степах» оповита смутком. З Кулішевого сум’яття, з бажання випекти вогнем сатири все, що стоїть НІ перешкоді мрії, і бере початок звернення драматурга до комедійного жанру, М. Куліш щиро вважав, що «Україна мусить дати найкращих у світі Марк Тненів». Саме ці чинники змусили драматурга взятися за перо комедіографа й сатирика.

Перша його комедія була «Отак загинув Гуска», написана 1925 року. Провінційне міщанство, залякане революцією, задушливий світик, у якому бенгальським вогнем палають дрібні пристрасті, пропахлий нафталіном «канаре«, єчний» побут, убогість і страх примітивних душ - ось об’єкт Кулішевої сатири. Наступна комедія Куліша «Хулій Хурина» (1926) - це, по суті, радянський варіант провінційної метушні, яку в «Ревізорі» М. Гоголя влаштовують навколо персони Хлєстакова. Таким перегуком драматург наголошував на «неубієнносгі» холуйства, чиношанування, хабарництва, плазування бюрократії перед сильни» ми світу сього - тільки тепер уже під радянськими вивісками.

Подібній проблематиці присвячувалася й комедія «Зона». Оміщанювання, моральна деградація комуніста Радобужного у центрі уваги автора. Письменника дедалі більше починало мучити викривлення революційних ідеалів. Реальні практика будівництва соціалізму починала покривати Кулішеві «блакитні й червоні зорі» пеленою.

Складні світоглядні колізії, внутрішні драми митця змальовано в його наступному творі - «Народний Малахій». Перед нами, по суті, живе втілення «нової людини», закликами будувати яку була сповнена радянська пропаганді 20-х років. Повіривши в заповіді соціалізму, Малахій Стаканчик став їхнім фа« натичним проповідником.

Своїм «Народним Малахієм» М. Куліш сказав те, чого не наважувалися казати інші: про заміну старої релігії - релігією новою, соціалістичною. Кріїї. химерну, впереміш із болем, патетику слів Малахія про «нову фавор», «Преображення України», про «реформу людини і в першу чергу українського родуі чується Кулішеве сум’яття. Воно виростало із складних почуттів українського інтелігента кінця 20-х років, який уже бачив, що вчорашні його мрії про «то-лубий соціалізм», задля якого він під червоним прапором ішов на революційні барикади, не знаходить продовження в дійсності, навіть навпаки - обертаєтьої безумством, насиллям над людиною, соціальним прожектерством, витісненням України… з самої України. Розчарування письменника в «голубій мрії» посилювалося наростаючою пї«! стротою національної проблеми. На зламі 20-30-х років уже було зрозуміло, що політика українізації згортається. Міщанство раділо цьому, ставало войовничо-самовдоволеним. 1929 року Куліш пише комедію «Мина Мазайло», темою якої, за його ж словами, є саме «міщанство й українізація».

Головний герой п’єси Мина Мазайло з комічною цілеспрямованістю намага» ється змінити своє прізвище на російське, більш благозвучне, чим сподівається підвищити своє службове становище. Драматург художньо правдиво показав у п’єсі мовні конфлікти 20-х років XX століття, наголосивши на необхідності народження української мови, українського менталітету, боротьби за розвиток їм шої мови, збереженні національної гідності. Задум «Патетичної сонати» тісно пов’язаний із давнім наміром Куліша написати «кінороман з доби війни і революції». Це - боротьба ідей. Час дії  охомоплює проміжок між лютим і жовтнем 1917 року. Героїня п’єси Марина Ступа іі - захисниця Української Народної Республіки. Генерал Пероцький - монархіст, який спить і бачить «єдіную-нєдєлімую Росію». Ідею соціальної революції, що її символізує червоний прапор, несе більшовик Лука, «Учитель запорозької криві» Іван Іванович Ступай-Ступаненко радіє, що «Україна воскресла». Він понад усе прагне національної солідарності, намагаючись примирити заради України червоний і жовто-блакитний прапори. Ось у цьому «бермудському трикутнику» й борсається українська доля. «Патетична соната» М. Куліша - це твір про болісний пошук Україною своєї долі на роздоріжжях історії. Проте поруч Із драмою української долі центральною темою «Патетичної сонати» є трагедія Іуманізму в обставинах соціально-політичних потрясінь. Загубленість людини в політичному вихорі, знецінення індивідуального життя в суспільстві, зайнятому ірандіозними ідеями - цей біль відчувається у всій п’єсі.

Письменник підводить нас до висновку, що не існує соціальної ідеї, навіть пайпрекраснішої, найблагороднішої в своїй початковій суті, заради якої варто було б платити життям однієї людини, сотень, а тим більше - тисяч і мільйонів людей.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Вы можете пропустить чтение записи и оставить комментарий. Размещение ссылок запрещено.

Залишити коментар