Аналіз добутку Астафьева « Цар-Риба»

Другий новелістичний цикл Астафьева « Цар-Риба» побачив світло в 1976 році. Тут, на відміну від «Останнього уклону», письменник звертається до іншої першооснови людського існування - до зв'язку «Людин і Природа». Причому цей зв'язок цікавить автора в морально-філософському аспекті: у тім, що ще Єсенін називав «вузловою зав'яззю людини з миром природи», Астафьев шукає ключ до пояснення моральних достоїнств і моральних пороків особистості, відношення до природи виступає в якості «вивірки» духовної заможності особистості

« Цар-Риба» має жанрове позначення «оповідання в оповіданнях». Тим самим автор навмисно орієнтував своїх читачів на те, що перед ними цикл, а виходить, художнє єдність тут організується не стільки сюжетом або стійкою системою характерів (як це буває в повісті або романі), скільки іншими «скріпами». І в циклічних жанрах саме «скріпи» несуть дуже істотне концептуальне навантаження. Які ж ці «скріпи»?

Насамперед, в « Цар-Рибі» є єдиний і цільний художній простір - дія кожного з оповідань відбувається на одному із численних припливів Єнісею. А Єнісей - «ріка життя», так він і названий у книзі. «Ріка життя» - цей ємний образ, що йде коріннями в міфологічну свідомість: у деяких древніх образ «ріка життя», як «древо життя» в інших народів, був наочно-зримим втіленням усього пристрою буття, всіх початків і кінців, усього земною, небесного й підземного, тобто цілою «космографією».

Таке, що повертає сучасного читача до космогонічних першооснов, подання про єдність усього сущого в « Цар-Рибі» реалізується через принцип асоціацій між людиною й природою. Цей принцип виступає універсальним конструктом образного миру добутку: вся структура образів, починаючи від образів персонажів і кінчаючи порівняннями й метафорами, витримана в Астафьева від початку до кінця в одному ключі - людини він бачить через природу, а природу через людину

Так, дитина асоціюється в Астафьева із зеленим листком, що «прикріплювалася до древа життя коротеньким стерженьком», а смерть старої людини викликає асоціацію з тим, як «падають у старому борі перестоялі сосни, з важким хрускотом і довгим видихом». А образ матері й дитини перетворюється під пером Астафьева в образ Древа, що харчує свій Паросток:

«Здригнувшись спочатку від жадібно, по-зверушечьи давнувших ясен, заздалегідь напружившись чекаючи біль, мати відчула ребристе, гаряче небо дитини, розпускалася всіма галузями й коріннями свого тіла, гнала по них краплі живлющого молока, і по розкритій бруньці соска воно переливалося в такий гнучкий, живий, рідний росточек».

Зате про річку Опарихе автор говорить так: «Синенька жилка, що трепится на скроні землі». А іншу, шумну річечку він прямо порівнює з людиною: «Бідовий, п'яний, немов новобранець із розірваної на груди сорочкою, гурчачи, внаклон котився потік до Нижньої Тунгуски, падаючи в її м'які материнські обійми». Цих метафор і порівнянь, яскравих, несподіваних, щемливих і сміхотливих, але завжди ведучих до філософського ядра книги, в « Цар-Рибі» дуже й дуже багато. Подібні асоціації, стаючи принципом поетики, по суті, розкривають головну, вихідну позицію автора. Астафьев нагадує нам, що людина й природа є єдине ціле, що всі ми - породження природи, її частина, і, хочемо або не хочемо, перебуваємо разом із законами, винайденими родом людським, під владою законів куди більше могутніх і непереборних - законів природи. І тому саме відношення людини й природи Астафьев пропонує розглядати як відношення родинне, як відношення між матір'ю і її дітьми

Звідси й пафос, яким пофарбована вся « Цар-Риба». Астафьев вишиковує целую ланцюг оповідань про браконьєрів, причому браконьєрах різного порядку: на першому плані тут браконьєри із селища Чуш, «чушанци», які буквально грабують рідну ріку, безжалісно труять неї; але є й Гога Герцев - браконьєр, що ґрасує душі шляху, що зустрічаються йому на, самотніх жінок; нарешті, браконьєрами автор уважає й тих чиновників державного масштабу, які так спроектували й побудували на Єнісеї греблю, що загноїли велику сибірську ріку

Дидактизм, що завжди тією чи іншою мірою був присутній в астафьевских добутках, в « Цар-Рибі» виступає з найбільшою очевидністю. Властиво, ті самі «скріпи», які забезпечують цілісність « Цар-Риби» як циклу, стають найбільш значимими носіями дидактичного пафосу. Так, дидактика виражається в насамперед в однотипності сюжетної логіки всіх оповідань про попрання людиною природи - кожний з них обов'язково завершується моральним покаранням браконьєра.

Жорстокого, злісного Командора осягає трагічний удар долі: його улюбленицю-дочку Тайку задавив шофер - «сухопутний браконьєр», «нажравшись бормотухи» («У Золотої Карги»). А Гуркотало, «полов'яне черево» і нестримний рвач, наказуется в чисто гротескному, буффонадном виді: осліплений удачею, він хвастає пійманим осетром перед людиною, що виявляється... інспектором рибнагляду («Рибалка Гуркотало»). Покарання неминуче наздоганяє людини навіть за давні злодіяння - такий зміст кульмінаційного оповідання з першої частини циклу, що дав назву всій книзі. Сюжет про те, як найбільш обачний і начебто б самий чималий із браконьєрів Игнатьич був стягнутий у воду гігантською рибою, здобуває якийсь містико-символічний зміст: виявившись у безодні, перетворившись у бранця власного видобутку, майже прощаючись із життям, Игнатьич згадує давній свій злочин - як він ще безвусим хлопцем, «молокососом», капосно помстився своїй «изменщице», Глашке Куклиной, і назавжди спустошив її душу. І те, що з ним зараз відбулося, сам Игнатьич сприймає як божу кару: «Пробив хресну годину, прийшла настав час відзвітуватися за гріхи...»

Авторська дидактика виражається й у соположении оповідань, що входять у цикл. Не випадково по контрасту з першою частиною, що цілком зайняли браконьєри із селища Чуш, що звірствують на рідній ріці, у другій частині книги на центральне місце вийшов Акимка, що духовно зрощений із природою-матінкою. Його образ дається в паралелі з «червоногубою північною квіткою», причому аналогія проводиться через ретельну образотворчу конкретизацію: «Замість листів у квітки були крильця, теж волохатий, точно куржаком охоплений, стеблинка підпирав чашечку квітки, у чашечке мерехтіла тоненька, прозора льодинка».

Видно, не шибкс солодким було дитинство в цих північних цинготних Акимок, так однаково - дитинство

И поруч із Якимом з'являються й інші персонажі, що, як можуть, печуться про рідну землю, співчувають її лихам. А починається друга частина оповіданням «Юшка на Боганиде» де рисується свого роду моральна утопія. Боганида - це крихітне рибацьке селище, «з десяток кособоких, до зольної плоті вивітрених хатинок», а от між його мешканцями: покаліченим війною приймальником риби Кирягой-Деревягой, довбнями-різальницями, детишками - існує якась особлива добра приязнь, що прикривається грубуватим гумором або начебто б сердитою воркотнею. Апофеозом же цієї утопічної етологии стає ритуал - з першого бригадного улову «годувати всіх хлопців без розбору рибацькою юшкою».

Автор докладно, смакуючи кожну подробицю, описує, як зустрічають боганидские дітлахи човна з вантажем, як допомагають рибалкам, і ті їх не те що не проганяють, а «навіть самі люті, відлюдні мужики на боганидском миру переймалися благодушністю, милостивим настроєм, що піднімає їх у власних очах», як відбувається процес готування юшки. І, нарешті, «вінець всіх денних здійснень і турбот - вечірня трапеза, свята, милостива», коли за загальним артільним столом поруч із чужими батьками сидять чужі діти й згідно, дружно їдять юшку із загального казана. Ця картина є зриме втілення авторського ідеалу - єднання людей, що розумно живуть у співтоваристві, у злагоді із природою й між собою

Нарешті, дидактичний пафос в « Цар-Рибі» виражається безпосередньо - через ліричні медитації Автора, що виступає в ролі героя-оповідача. Так, в оповіданні «Крапля», що коштує на початку циклу, більша лірична медитація починається з такого поетичного спостереження:

«На загостреному кінці довгастого вербового аркуша набрякла, дозріла довгаста крапля й, важкою силою налита, завмерла, боячись обрушити мир своїм падінням. І я завмер (...) «Не падай! Не падай!» - заклинав я, просив, молив, шкірою й серцем слухаючи спокою, схованому в собі й у світі».

И вид цієї краплі, що завмерла на кінчику вербового аркуша, викликає цілий потік переживань Автора - думки про крихкість і тремтливість самого життя, тривогу за долі наших дітей, які рано або пізно «залишаться одні, самі із собою й із цим прекраснейшим і грізним миром», і душа його «наповнила всі навколо занепокоєнням, недовірою, очікуванням лиха». Правда, ця тривожна медитація завершується на мажорній ноті:

«А крапля? Я оглянувся й від сріблистого крапу, що з переходить у суцільне сяйво, замружив ока. Серце моє трепихнулось і обмерло в радості: на кожному листку, на кожної хвоинке, травичці, у вінцях суцвіть, на дудках дедюлек, на лабетах пихтарников, на необгорілими кінцями, що висунулися з багаття дровах, на одязі, на сухостоинах і на живих стовбурах дерев, навіть на чоботах сплячих хлопців мерехтіли, світилися, грали краплі, і кожна роняла малюсіньку блискітку світла, але, злившись разом, ці блискітки заливали сяйвом торжествуючого життя всі навколо, і начебто б уперше за чверть століття, що минуло з війни, я, не знаючи, кому в цю мить віддати подяка, пролепетав, а бути може, подумав: «Як добре, що мене не вбили на війні, і я дожив до цього ранку»".

Саме в ліричних медитаціях Автора, у його схвильованих переживаннях те, що відбувається тут і зараз, у соціальній і побутовій сферах, переводиться в масштаби вічності, співвідноситься з великими й суворими законами буття, офарблюючись в екзистенціальні тони

Однак, у принципі, дидактизм у мистецтві виступає назовні, як правило, тоді, коли художня реальність, відтворена автором, не має енергію саморозвитку. А це значить, що «загальний зв'язок явищ» ще не видна. На таких фазах літературного процесу виявляється затребуваної форма циклу, тому що в ній вдається запам'ятати мозаїку життя, а от скріпити її в єдину картину миру можна тільки архітектонічно: за допомогою монтажу, за допомогою досить умовних - риторичних або чисто фабульних - прийомів (не випадково в ряді наступних видань « Цар-Риби» Астафьев переставляв місцями оповідання, а деякі навіть виключав)29. Все це свідчить про гіпотетичність концепції добутку й про умоглядність пропонованих автором рецептів

Сам письменник розповідав, з якою працею в нього «вибудовувалася» « Цар-Риба»: «Не знаю, що тому причиною, може бути, стихія матеріалу, якого так багато скопилося в душі й пам'яті, що я почував себе буквально їм задавленим і напружено шукав форму добутку, що вмістила б у себе якнайбільше змісту, тобто поглинула б хоч частина матеріалу й тих борошн, що відбувалися в душі. Причому все це робилося в процесі роботи над книгою, так сказати, «на ходу», і тому робилося на превелику силу».

У цих пошуках форми, яка б з'єднувала всю мозаїку оповідань у єдине ціле, виражали себе борошна думки, що катує мир, що намагається осягнути справедливий закон життя людини на землі. Не випадково на останніх сторінках « Цар-Риби» Автор звертається по допомогу до вікової мудрості, відбитої у Священній книзі людства: «Всьому своя година, і час усякій справі під небесами. Час народитися й час умирати (...) Час війні й час миру». Але ці уравновешивающие геть усе афоризми Екклезиаста теж не утішають, і кінчається « Цар-Риба» трагічним вопрошанием Автора: «Так що ж я шукаю, отчого я мучуся, чому, навіщо? - немає мені відповіді».

Шукана гармонія між людиною й природою, усередині самого народного «м!ра» не наступила. Та й чи наступить коли-небудь?

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар