Благородство людських почуттів у баладі Т. Шевченка «Тополя» (2)

Балада «Тополя» відноситься до ранньої творчості Тараса Григоровича Шевченка. Незважаючи на це, твір вражає високою поетичною проблем, які піднімаються автором.
Сфера людських почуттів завжди була найпоширенішою та найяскравішою темою світової літератури. Кожне століття залишило по собі безліч геніальних творів, в яких письменники,намагалися розв’язати одвічні питання, які виникають у стосунках між людьми. У цьому випадку не став виключенням і Т. Шевченко, який у своїй баладі зображує трагедію молодої дівчини, яка втратила коханого: козак пішов захищати рідну землю і загинув:
Полюбила чорнобрива
Козака дівчина.
Полюбила — не спинила,
Пішов та й загинув...

Пройшло багато часу, але біль втрати коханої людини щодня ставав сильнішим і краяв серце дівчини:
Без милого батько, мати —
Як чужії люде.
Без милого сонце світить —
Як ворог сміється;
Без милого скрізь могила...
А серденько б’ється!
Минув і рік, минув другий —
Козака немає;
Сохне вона, як квіточка, —
Ніхто не питає.

Аж раптом дівчина опиняється перед вибором: чи залишитися на самоті із своїми стражданнями, чи одружитися з багатим нелюбом і жити до кінця життя у розкошах. Саме в цій ситуації виявляється природне благородство молодої дівчини, сила справжнього кохання і вірність цьому чистому, високому почуттю. Вона відмовляється від матеріальних благ, для неї краще смерть, ніж зрада самої еебе. Про це дівчина каже і своїй матері:
Не хочу я пановати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають,
А дружки поплачуть:
Легше мені в труні лежать.
Ніж його побачить.

Закінчується балада трагічно — дівчина не виносить страждань і перетворюється на тополю. В образі тополі поет втілив ідею невмирущості справжнього кохання, незнищенності світлих і благородних людських почуттів.
По діброві вітер віє,
Гуляє по полю.
Край дороги гне тополю
До самого долу.

(2)

Український народ завжди відрізнявся від інших винятковою чуттєвістю душі. Йому притаманні найкращі, найблагородніші почуття.
Кохання оспівали багато письменників. Але так, як це зробив видатний український Кобзар Тарас Григорович Шевченко, не кожен зміг би. У своїй баладі «Тополя» він показав дійсну красу й благородство одного з найкращих людських почуттів — кохання:
Без милого батько, мати —
Як чужії люде.
Без милого сонце світить —
Як ворог сміється;
Без милого скрізь могила...
А серденько б’ється!

Проста українська дівчина виявляє дивовижну вірність своєму коханому. Не дивлячись на те, що його вже немає кілька років, вона не погоджується вийти за заможного, але старого чоловіка:
Нехай попи заспівають,
А дружки поплачуть:
Легше мені в труні лежать,
Ніж його побачить.

Розуміючи, що життя з милим стає абсолютно неможливим, йде до ворожки й бере в неї зілля. Молода красива дівчина перетворюється на струнку тополю. Таке життя стає для неї кращим, аніж заможне життя з нелюбом:
По діброві вітер виє.
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.

Тарас Григорович наголошує на високому моральному рівні простих українських селян, підкреслює їх здатність до справжніх почуттів і самопожертви.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар