Давайте поспоримо, Базаров! (за романом I. С. Тургенєва «Батьки і діти»)

Я нічиїх думок не розділяю--

я маю свої

І. Тургенєв

«...Ми діємо в силу того, що ми визнаємо корисним. У теперішні часи корисніше за все заперечення — ми заперечуємо».

Чиї ж це слова? Кому вони належать? Хто ця людина, котра може так упевнено говорити?

Переді мною роман І. С. Тургенєва «Батьки і діти». Цей роман був написаний автором у 1860 році. Створювався він за часів підготовки і проведення селянської реформи, в умовах подальшого загострення боротьби між протидіючими силами російського суспільства, — лібералами і демократами. Роман і головний герой — демократ-різночинець Базаров, за визначенням самого автора, стали «вираженням новітньої нашої сучасності». Роман визначний тим, що викликає бажання подумати, поспорити.

Сторінка за сторінкою я знайомлюся з головним героєм роману — Євгенієм Базаровим, із його біографією, з характером, з заняттями, з поглядами.

Що ж, Євгеній, ви мені симпатичні. Мені подобається ваша самостійність, завзятість у досягненні мети.

Дитинство ваше пройшло в бідній сім'ї повітового лікаря. Автор нічого не говорить про ваше студентське життя, але треба думати, що воно теж було бідним, трудовим. Ваш батько говорить, що ви в нього «зроду зайвої копійки не взяли». Мабуть, Євгеній, ви утримували себе в університеті власною працею, перебиваючись копійчаними уроками. І в той же час знаходили можливість серйозно готувати себе до майбутньої діяльності.

З цієї школи труда і нестатків ви, Євгеній, вийшли людиною сильною і суворою. У вас можна повчитися. Мене приваблює ваше відношення до праці. Приїхавши на відпочинок у садибу Кірсанових, ви зразу приймаєтеся за роботу: збираєте гербарій, займаєтеся різноманітними дослідами й аналізами. Курс медичних наук, який ви прослухали, розвинув природний розум, відучив сприймати на віру які б то не було поняття. Дослід — от ваше єдине джерело пізнання, а особисте відчуття — останнє переконання. Мені подобається ваша сміливість у судженнях, ваші думки про перебудову суспільства, критика марновірства і забобонів. Як упевнено заявляєте ви: «Аристократизм, ... лібералізм... скільки іноземних і зайвих слів! Російській людині вони задарма не потрібні».

Мені імпонує ваша манера говорити. Промова, позбавлена будь-яких словесних прикрас, багато прислів'їв і приказок: «Шила в мішку не потаїш», «Бабуся надвоє сказала». Говорите ви багато і просто, але думки виражаєте із суворою і мужньою прямотою, без всякої ухильності, не змушуючи себе до фальші. Все це дає підставу говорити про ваш справжній демократизм, про близькість до народу, про силу ваших переконань, про те, що ви дійсно нова людина.

І в той же час я готова з вами поспорити. Отже, що ж ви заперечуєте?

Ви самі відповіли на це запитання: «Все!» А що «все»? Звичайно, заперечення самодержавства, кріпосного права — це похвально. Заперечення всього того, що породжено «потворним станом суспільства»

— народних злиднів, безправ'я, темноти, неуцтва. Я з вами цілком згодна. Адже таке заперечення носить, безперечно, революційний характер і тому, говорячи словами Тургенєва, якщо ви називаєтеся нігілістом, — «треба читати: революціонером».

А далі? Що ж ви заперечуєте далі? Кохання? Кохання у ідеальному розумінні ви називаєте «нісенітницею», «непрощенною дурістю». Як же ви помиляєтеся! За всіх часів людина складала пісню свого серця, вічну пісню кохання. Я можу навести вам на доказ багато висловлювань великих людей різних часів про кохання, що, на жаль, будуть не на вашу користь.. «Хто не знав кохання, той усе одно, що не жив» (Мольєр). «Кохання — творець усього доброго, піднесеного, сильного, теплого і світлого» (Писарєв).

А ваше ставлення до жінки? Які зневажливі ваші вислови: «Вільно мислять між жінками тільки потвори». І саме тому ви вже не хотіли допустити свободи думки в жінках.

Я довго роздумувала над тим, чи було ваше почуття до Одинцової справжнім коханням. Так, ця жінка зуміла вирвати у вас слова признання: «Так знайте ж. що я кохаю вас нерозумно, до нестями... Ось чого ви домоглися». Мені здається, що від такої людини, як ви, сильної і вольової, подібні слова просто так не почуєш. Так, ви кохали її. Але не хотіли собі в цьому признаватися, тому що боялися кохання, яке так за- хльоснуло раптово вас. Звичайно, ви, Євгеній, людина ділова. І кохання, як ви, напевно, вважали, буде тільки заважати вам. Тому, не погоджуючись із вами, я вас трішки і розумію.

Не згодна з вашим відношенням до мистецтва: «Рафаель гроша мідного не вартий, а російські художники іще менше». Як ви можете так думати!

Творами російських художників, поетів, музикантів завжди захоплювалися і понині захоплюються люди усього світу. Хоча і тут я можу вас у чомусь

виправдати. Ви жили в такий час, коли мистецтво не було надбанням народу. І захопитися ним, по-вашому, це значить «відійти від діла». Але ви не праві. «Мистецтво — це найбільша радість, яку людина доставляє самому собі», — сказав Писарєв. Дуже шкода, що ви не встигли цього зрозуміти. Ви, Євгеній, матеріаліст. Але у ваших поглядах є елементи поверхневого, грубого матеріалізму.

Ви ототожнюєте закони природи і людського життя. Ви вважаєте, що в усіх людей моральні якості однакові, тому що «у кожного з нас мозок, серце, печінка однаково улаштовані». У цьому ваша велика помилка.

Природа... З одного боку, ви, як людина, котра захоплюється природними науками, любите і розумієте її. Аз іншого... «Природа не храм, а майстерня, і людина в ній робітник». Що ж, начебто правильно говорите. Людина може і повинна підкорити грізні сили природи, змусити їх працювати на себе. Але в той же час, як можна не захоплюватися красотою наших лісів, лугів, степів! Люди з теплом і любов'ю вирощують мільйони троянд, гвоздик, тюльпанів для того, щоб милуватися ними. Для того, щоб вони дарували нам радість і гарний настрій.

Незрозуміло мені ваше відношення до народу. Ви іноді говорите про мужиків так, що можна подумати, ніби вони вам байдужні. Напевно, під впливом настрою, ви самі пишаєтеся тим, що ваш «дід землю орав». Чому ж у ваших поглядах так багато протиріч? Та й автор, що створив вас, вважає, що «час Базарових це не прийшов». І все-таки я ще раз говорю, що ставлюся до вас з великою повагою.

З болем я читала рядки роману, з яких дізналася про вашу нелегку смерть. Звичайно, вам хотілося жити. Адже так шкода прощатися зі своїм життям, із своєю думкою, із своєю справою. Але цей біль розставання з життям виявляється в зневажливому відношенні до себе і до того безглуздого випадку, який погубив вас. І хоча наприкінці роману ви вже наділені похмурим песимізмом, скептичним відношенням до усього, до останньої хвилини ви залишилися вірним собі. І я вважаю вас особистістю сильною, мужньою, незважаючи на ваші хибні погляди і помилки.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар