Ідея духовного багатства людини в романі «Собор» II варіант

В історії кожної літератури є книги, які позначають віхи сходження культури того чи іншого народу до духовних висот людства. В українській літературі XX століття такою книгою, безперечно, є «Собор» Олеся Гончара. Цей твір — гостро проблематичний, бо торкається він багатьох болючих питань, таких як екологія, історичний зв’язок поколінь, кар’єризм, але з особливою силою звучить тема збереження духовних святинь, без яких людина просто вироджується, нікчемніє, стає безбатченком. Роман пройнятий прагненням відчути й викрити найменші симптоми духовного збідніння, що почало загрожувати суспільству.

Назва твору досить символічна: собор—це й реальна архітектурна споруда, окраса робітничого селища Зачіплянка, і символ моральної чистоти та краси людини. Саме в ставленні до собору розкриваються характери головних героїв, їх внутрішня сутність. Ось, наприклад, Микола Баглай — «чистий думками й непорочний діями юнак». З його погляду, собор — це сама душа славних предків, що знайшла своє ввічнення в дивовижній споруді. Тому й сприймається собор, ця «горда поема козацького зодчества», як увиразнення генетичної естафети поколінь, розумінням якої зобов’язаний пройнятися кожний сучасник. Заповідане та збудоване нашими батьками й дідами належить берегти , але як важливо разом із тим замислюватись і над питанням, яке так хвилювало Миколу Баглая: «А в чому ж твоя душа ввічнить себе. Де вони, поеми твої?»

У кожного, хто живе в Зачіплянці, собор займає значне місце в душі, звісно, якщо вона не маленька, «кишенькова», як писав О. Довженко, якщо вона здатна охопити всю велич і красу собору, не дивлячись на його пошарпані стіни. Тому й викликає таке обурення пропозиція Володьки Лободи зробити з храму холодильник у Віруньки, дружини Івана Баглая, яка чиста у своєму чеканні, у своїй вірності, у своєму прагненні жити (хоч і нелегко), оберігати прекрасне в собі самій і у своїх знайомих, радіти та іншим радість дарувати. Така ж реакція на цю «прогресивну» ідею була й у Шпачихи, зачіплянської квартальної, яка, не дивлячись на тяжку працю й суворе життя, усе ж зберегла людяність. Вогник прекрасного палахкотить у ній навіть у найважчі хвилини: «Звиняй мене, Володимире, але не в той бік ти думаєш»..

Що ж після того говорити про Єльку, яка постає в романі символом чистоти, прекрасного, поетичного кохання, людиною з великою, вразливою душею, яка однак здатна боротися за своє щастя. У неї собор викликає захоплення, це для дівчини щось дуже рідне, близьке серцю. Відчуття Єльки, викликані ним, дуже схожі на думки Миколи Баглая. Саме зі ставлення до собору починається єднання їхніх душ.

Не можемо ми не згадати й Ізота Лободу — цього діда Нечуйвітра, славетного старого металурга. Здається, що образ металурга найтісніше пов’язаний із собором, що саме дід-філософ найближче розуміє душу цієї споруди. Складається навіть враження, що Нечуйвітер прийшов до нас саме з тих далеких часів, коли було закладено цей храм: «Раменястий, дужий, наче велет не наших часів. Сивий вус при світлі вогнища сріблясто блищить усміхом привіту чи насмішки. Запорожець живий! З куреню! Із снів, із видінь Великого Лугу...» Мудрий, чуйний дід Нечуйвітер, немов духовне продовження образу собору, утілене в людині. Тому такого болю завдає йому, а в нас викликає подив те, що син славетного трудівника виріс таким нікчемним. А може, у таких деталях і проглядає відвічна трагедія буття?

Володька Лобода — освічений, розумний, спостережливий, винахідливий, кмітливий і... такий ниций, потворний у своїх прагненнях і мріях, сповнений руйнівної сили. У нього свій бог — кар’єра. Який же це жах, коли душу оповила байдужість, а натомість з’явилася темінь. І це в людині, яка народилася й виросла на рідній землі! Але навіть у такого покидька собор викликає якесь зворушення: «Але ж красень, стервець». Розуміючи незвичність витвору мистецтва, Володька ставиться до нього, наче до особистого ворога. Цей прихильник національної нівеляції прагне тільки одного — зруйнувати собор, щоб не ставав на заваді блискучій кар’єрі «перетворювача» життя.

Місткий образ собору в романі є символом духовного начала, він також символізує зв’язок поколінь, мовчазно судить нашу сучасність із позиції історичної пам’яті. Позначає він і неповторну, чародійну красу мистецтва, силу довершеності й гармонії. Навіть інопланетян вразили б собори своїм «ідеальним суголосом думки і матеріалу», «тайною своїх пропорцій», то ж чому такі злочинно байдужі до своєї історії і культури самі земляни? Чому завелися в нас людці, подібні до Володьки Лободи, з вини яких множаться споживачі життя типу Таратут, Обручів та Ер, що влаштували в храмі дику оргію? Чому такі нерівні сили в юнаків на зразок Миколи Баглая, який стає на захист собору? А тому, що руйнівники храму — усі ми (за деяким винятком), бо «руйнуємо тим, що осторонь стоїмо... Руйнуємо своєю байдужістю». Надто багато ми зовсім не помічаємо в життєвій колотнечі, не помічаємо, що в постійній боротьбі за краще матеріальне становище ми кожен раз утрачаємо щось людське, щось таке, що вже ніколи не дозволить бути по-справжньому щасливими. «Ну, а як стане по пуду сала на душу, як жиром її заллємо, то вже й щастя по вінця?» — саме таке питання ставить Олесь Гончар своїм читачам.

А відповідь на це питання дає вчитель Хома Романович, який застерігає: «Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!» Ці слова йдуть із самого серця, тому вони повинні стати духовним заповітом для кожного з нас.

Заклик письменника берегти собори душ своїх сьогодні не просто актуальний — без цих соборів ми не збережемо, не збудуємо своєї держави, не зробимося незалежним народом серед інших народів.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар