До французького шансоньє
Це є поезія найвища,
Це є найвища простота,
Коли передаються вірші,
Як поцілунки — з уст в уста.
Твої пісні легкі і світлі
(їх так сприймають слухачі),
Та пам'ятай — у цьому світі
Є свистуни і стукачі.
Ліричний герой питається у гітари, кому потрібна її душа.
Вдягайся модно, лайся модно,
Та час від часу пригадай,
Як слухав дзвона Квазімодо
В глухонімому Нотр-Дам.
Він припадав до дзвона тілом,
Він разом з ним літав, літав...
О, скільки тих, які хотіли
Тілами битися в тіла,
А язиками лізли в душі...
Я й сам колись таким грішив.
Пісні, мов кошенят задушених,
В зубах по вулицях носив.
Душа повільно прозоріла. По очах боляче вдарило прозріння.
Про що кричав?
Кому кричав?..
Є вуха, що немов корою,
Укриті суєтністю змін.
Хай серцем слухають і кров'ю,
Як Квазімодо слухав дзвін!..
