Дослідження головного героя повісті Джека Лондона «Біле Ікло»

Пізнає речі такими, якими вони є. Розширює рамки своєї присутності в оточуючому світі природи. Цікавість рухає його діями. Сіре вовченя відважне. Воно пізнає науку природи: по-перше, “живих речей треба стерегтися” (куріпка); по-друге, живі істоти — це м’ясо, молоко матері вироблялося з м’яса; по-третє, його “призначення в світі: вбивати дичину і битись, щоб її вбивати”; по-четверте, поки сам не виріс, краще їсти маленьких; по-п’яте, світ сповнений небезпеки і несподіванок та болю (рано пізнало голод: “вовченята спали, а життя в них поволі згасало”. Чому друга хвиля голоду у північній Пустелі припадає саме на момент приходу весни? В чому тут парадокс? Адже поживи у краї повно! — Важкі хижаки провалювалися у підталому снігу й не могли наздогнати легку здобич (або більш сильних тварин, таких, як лосі).

Дух вовчука неприборканий, він ще більше здичавів, тому що з усіх боків був оточений ненавистю — індіанців, їхніх жінок, їхніх дітей, їхніх собак (оцініть протистояння Білого Ікла та Ліп-Ліпа). Лихий і похмурий, виглядав старшим. Хирий, спритний злодій, пролаза, забіяка, завжди напружений, завжди готовий напасти. Одинак! Розвинутий розумово! Вивів для себе закон: коритися дужчому — гнобити слабшого.

Хазяїн давав йому їжу, захисток, тепло. Біле Ікло за це слугував хазяїнові й був йому відданий.
Ззаду голова його від тімені косо спускалася до потилиці, а спереду була стесана аж до чола, низького й напрочуд широкого. Починаючи звідси, природа ніби покаялась у своїй скупості. Очі його були великі, а відстані між ними стало б іще на одну пару… дала йому природа неймовірно широку нижню щелепу. Важка, вона випиналася наперед і звисала мало не до самих грудей… Та щелепа надавала обличчю вигляду нещадної рішучості… В усякому разі, рішучість Красеня Сміта була тільки прзірна. Він, як це всі знали, був слабодух зі слабодухів і нікчемний боягуз. Зуби він мав великі і жовті, а очні зуби, ще більші за інших, висувалися в нього, наче ікла, з-під тонких губів, очі були жовтаві й каламутні, немов природі забракло барви, і вона перемішувала рештки з усіх фарб. Таке саме було й волосся — брудно-жовте на колір, поросле рідко й не рівно…”
“Одне слово, Красень Сміт був потвора…” “Бувши боягузом, Красень Сміт здатен був усадити кулю в спину або підсипати отруту в каву”.

“Біле Ікло відчував, що Красень Сміт був злом. З його потворного тіла й калікуватого мозку непомітно, як той туман із гнилого болота, ішов нездоровий дух. Щось невиразне, чого не збагнути ні розумом, ні чуттям, підказувало Білому Іклу, що цей чоловік може принести не тільки біду й страждання, що він лихий і що через те треба його тільки ненавидіти.”

Біле Ікло намагався чинити опір, кидався, кусався, але, сильно побитий, і дуже “розумний… не брався змагатися проти неминучого.” Тікав до Сивого Бобра, або той його повертав Красеню Сміту, що був “жорстокий, як усі боягузи”, “він панував над слабшими створіннями”, оскільки прибув на цей світ з потворним тілом і нечистою душею “…
Найважче Білому Іклу було подолати вірність Сивому Бобру, він знову тікав, його повертали й били ще немилосердніше. Біле Ікло став власністю божевільного бога,
якому мав коритись.

Жоден собака не міг збити його з ніг” (”надзвичайна здатність утримуватися на ногах”). “Улюблений спосіб вовчих нащадків — налітати на ворога спереду або несподівано збоку, щоб ударом в плече повалити на землю.” “Білому Іклу допомагала блискавична швидкість. Вона давала йому величезну перевагу над ворогами”, “був… такий верткий… не кажучи вже про раптовість його атак”. “Та найголовнішою перевагою був для Білого Ікла його досвід. А на бійках він знався куди більше, аніж будь-який інший собака. Він частіше за них бився, на кожен спосіб і викрут супротивника мав належну відповідь, і його власні способи вдосконалювалися. ”

Залишивши Біле Ікло непереможеним, автор ствердив би культ насилля й ненависті. Проте це не співпадало з його задумом. Не ненависть є головним рушієм життя у світі. І якщо на певний час царство ненависті стає панівним серед людей, то це теж не відповідає авторським переконанням. Джек Лондон шукає гармонії між світом людини і світом природи, а жорстокість й непереможна ненависть не можуть бути підґрунтям для порозуміння. Потрібно дещо інше!

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Вы можете пропустить чтение записи и оставить комментарий. Размещение ссылок запрещено.

Залишити коментар