Думка про рідну домівку у романі М. О. Шолохова «Тихий Дон»

Поява геніального роману-епопеї Михайла Шолохова «Тихий Дон» рівносильна диву. Цей роман воістину став шедевром століття завдяки могутньому таланту письменника.

Народ, його минуле, дійсне і майбутнє, його щастя — от основна тема роздумів письменника. У романі Шолохов зобразив боротьбу двох цілковито різних сил: донського козацтва і Червоної армії.

«Мелеховське подвір’я — на самому краї хутора», — так починається роман-епопея і протягом усієї епопеї Шолохов буде розповідати нам про мешканців цього подвір’я. Через подвір’я Мелехових проходить лінія оборони, його займають то червоні, то білі, але рідна домівка назавжди залишається тим місцем, де живуть найближчі люди, завжди готові прийняти й обігріти.

Життя мешканців дому Мелехових постає із сторінок твору в сплетінні протиріч, тяжінь і боротьби. Можна сказати, що на перехресті великих історичних подій, кривавих сутичок опинилася вся сім’я Мелехових.

Передусім ми знайомимося з главою сім’ї — Пантелієм Прокоповичем. «Під старість Пантелій Прокопович став крижастий: роздався в ширину, трохи зсутулився, але усе ж виглядав дідком складним. Був сухуватий у кості, кривий (у молодості на імператорському огляді на скачках зламав ногу), носив в лівому вусі срібну півмісяцем сережку, до старості не злиняли на ньому вороної масті борода і волосся, у гніві доходив до безпам’ятства...» Ця людина була працьовита, хазяйновита, дуже запальна, але в душі добра і чутлива. Незважаючи на сімейний розлад, Пантелій Прокопович намагається з’єднати в одне ціле шматки старого побуту, хоча б заради онуків і дітей. І в тому, що він умирає не в домі, який любив більше усього на світі, — трагедія людини, у котрої час відняв найдорожче — сім’ю і притулок.

Таку ж всепоглинаючу любов до рідного дому батько передав своїм синам. «Старший, вже одружений син його Петро нагадував матір: великий, кирпатий, у буйній повителі пшеничного кольору волосся, кароокий, а молодший, Григорій, у батька йшов: на півголови вищий за Петра, хоч на шість років молодший, такий же, як у батька, звислий шулікуватий ніс, у трохи косих прорізах — підсинені мигдалини гарячих очей, гострі плити вилиць обтягнуті коричневою з рум’янцем шкірою. Так само сутулився Григорій, як і батько, навіть у посмішці було в обох щось спільне, звіряче».

Образ Григорія Мелехова центральний в епопеї. Про нього відразу неможливо сказати — позитивний це або негативний герой. Занадто довго він блукав у пошуках правди, свого третього шляху, пролив багато людської крові.

Його трагедія — це трагедія людини, яку невблаганний хід історії поставив перед необхідністю крутого повороту у своїй долі. Григорій постає перед нами як правдошукач. У пошуках правди він проходить найважчий шлях — шлях самопізнання. Насправді цей шлях виявився для Григорія бездоріжжям у темну ніч: він втратив віру в правду народу і віру в себе, став шукати забуття в пияцтві, у жіночих пестощах, у бою виявляв «безглузду жорстокість».

Але й у цей страшний період морального падіння в Григорієві живе велика любов до рідної землі, рідної домівки. Це те єдине і, мабуть, найважливіше, що є в цій людині.

Над усе в романі мене вразили жіночі образи: Іллівна, Оксенія і Наталя. Ці жінки зовсім різні, але їх об’єднує піднесена моральна красота.

Іллівна, наприклад, переживаючи незабутню трагедію — смерть сина, змогла простити його убивцю, тому що того покохала її дочка.

Кохання Оксенії до Григорія на сторінках роману межує з подвигом. І хоча перед нами проста напівписьменна козачка, не можна забути, який прекрасний внутрішній світ цієї жінки з непростою долею.

Рисами високої трагедійності відзначений і образ Наталі. Вірна, але нелюбима дружина, вона підкоряє Григорія (а разом із ним і читача) своєю чистотою, любов’ю до дітей, готовністю чекати і сподіватися на щастя все життя.

Герої епопеї Шолохова ввійшли в наше життя як реальні люди, живуть із нами і серед нас. А дім Мелехових став нашим рідним домом.

На жаль, сім’я Мелехових все-таки розпалася, але її члени змогли створити домівку, де завжди буде палати вогник любові, тепла і порозуміння, який не згасне ніколи.

Людина для Шолохова — найцінніше, що є на нашій планеті, а найважливіше те, що допомагає формуванню душі людини, — це насамперед його дім, у якому він народився, виріс, де його завжди будуть чекати і любити, і куди він обов’язково повернеться.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар