Душа людини непереможна (за поезією Л. Українки) II варіант

Хвора дівчина, бідна Леся!

Де ще хворі такі були,

Щоб літали в таке піднебесся.

Що його не сягнуть і орли!

М. Рильський

Леся Українка... Два слова, а скільки вони вмістили в собі краси, високої духовності, великої сили волі, мужності, любові! Вони ввійшли в життя кожного з нас як взірець, як ідеал Людини з великої літери, бо призначення її — прожити вік так, щоб лишити по собі добру згадку на довгі роки. Леся прожила саме так. Вона почала свій творчий шлях у надзвичайно складний для української культури період, коли російський царизм устами міністра внутрішніх справ Валуєва категорично заявив, що «никакого малоросийского языка не было, нет и быть не может», а своїми драконівськими указами від 1863 і 1876 років боронив українську літературу, український театр, навіть саме слово «українець».

Леся Українка, яка називала Вітчизну найсвятішим ім'ям — мати, вихована була на бунтарській поезії Т. Шевченка, І. Франка. Та родом вона була з революційних народників, політичних вигнанців, тому не могла стояти осторонь тієї боротьби, яку вели кращі сини й дочки її рідного українського народу.

Уже перші поезії Лариси Косач, написані ще в юному віці, свідчать про намагання поетеси віднайти шляхи поліпшення умов життя трудового народу, якому вона глибоко співчуває. І коли в них ще відчувається надія на якісь мирні перетворення, то пізніше з її уст усе впевненіше звучать відкриті заклики до революції. Мріючи про щасливе майбутнє свого народу, на намагалася сама не стояти осторонь тієї дороги, якою йшли борці, захисники народу, хоча важка хвороба і відбирала багато фізичних сил. В одному із своїх віршів вона написала:

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

Так, слово її стало грізною зброєю проти ворогів і ніжною піснею любові до рідного краю, до народу, до батьківщини.

Мене захоплює оптимізм юної поетеси, що стійко переносить муки і шукає свою стежку в житті. Вона не хоче просто жити. Ні! Таке життя не для Лесі! Вона людина незламна, борець. І це захоплює найбільше в її житті і творчості. Взірцем для мене стали слова поетеси:

Я на гору круту, крем'яную

Буду камінь важкий підіймать,

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

Лірика дає відчути її неповторну індивідуальність, перед читачем постає образ пристрасного поета-борця і водночас жінки, здатної на найніжніші почуття, образ людини, рідною стихією якої є активна громадська боротьба, життя «посеред бурі», — і в той же час людини тяжко хворої. Ніколи, ніколи Леся Українка не втрачала сили. Навіть в останні роки життя виходили з-під твердої, впевненої руки поетеси твори, сповнені мужності:

Хто вам сказав, що я слабка,

що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,

чи пісня й думка кволі?

Дочка Прометея, палко люблячи свою Батьківщину, сповнена почуттям сорому за її рабське становище, усвідомлює особисту відповідальність за майбутню долю народу. Усе це спрямовує її на шлях революційної боротьби. Вона розуміє, що Україні не визволитися з ярма доти, поки не «брязне клинок об залізо кайданів» і всі сили будуть кинуті на повалення самодержавства:

О горе нам усім! Хай гине честь, сумління,

Аби упала ся тюремная стіна!

Нехай вона впаде, і зрушене каміння

Покриє нас і наші імена!

Закликаючи до боротьби, Леся Українка разом з тим нещадно таврує тих, хто виявляє пасивність, слабкодухість, пристосуванство, схильність до рабського плазування. Це в той час, коли

Ми навіть власної не маєм хати,

Усе одкрите в нас тюремним ключарам:

Не нам, обідраним невільникам, казати

Речення гордеє: «Мій дім — мій храм!»

Тому-то й пропонує вона сучасникам єдиний гідний вихід — ставати до лав борців за соціальне та національне визволення:

О сором мовчки гинути й страждати,

Як маєш у руках хоч заржавілий меч.

Ні, краще ворогу на одсіч дати,

Та так, щоб голова злетіла з плеч!

Та й сама вона, вольова й рішуча, готова кинутися у самий вир боротьби із самодержавством, вірить, що:

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою!

Не судилося Лесі дожити до омріяних часів, коли закований самодержавством велетень — український народ — повстане,

... Розправить руки грізні

і вмить розірве на собі усі дроти залізні!

Але її безсмертна поезія, мов чарівна квітка, пломенітиме для нас, нащадків, як пломеніє вона ось уже на протязі стількох десятиліть.

Ти себе Українкою звала, —

І чи краще знайду ім'я

Тій, що радісно в муках сіяла,

Як отчизна — твоя і моя!

М. Рильський

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар