Гнівне викриття бездушності панів-кріпосників у вірші «І виріс я на чужині…»

Колись були для України важкі часи. Сама собі не належала вона. Люди жили не для свого щастя, не своїм життям. Усі сили вони віддавали байдужим до чужого горя, Жадібним панам-кріпосникам. Кріпосницька доля не минула співця народної правди Тараса Шевченка. З самого дитинства зазнав поет рабського приниження людської гідності, важкої праці та гірких втрат. Свої переживання виливав творець українського слова у власних віршах. Однією з найкращих поезій, присвячених цій темі, є твір «І виріс я на чужині...».
«Чому виріс на чужині?» — запитає у Шевченка читач, адже він був справжнім українцем. Але не може поет назвати Україну рідним краєм, бо належала вона не українському народбві. Вірш присвячений спогадам про поїздку письменника до рідного села після довгих поневірянь по чужих краях :

...То одинокому мені
Здається — кращого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славная країна...
Але глибоку рану залишила та поїздка в серці ліричного героя. Відчай і руїни побачив автор на своїй рідній землі:

...Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..
І куди б не поглянув ліричний герой, усюди він бачить лише горе і людські сльози. Усюди «людей у ярма запрягли пани лукавії». Гірко визнавати йому, що колись велична у козацькій славі Україна схилилася під панським гнітом. Так само і його матір тяжко заробляла «вночі на свічку Богу». І тепер гинуть «у ярмах лицарські сини», які колись гідно могли полягти на полі бою за свою Батьківщину. В уяві ліричного героя постають чудові краєвиди старого Дніпра, веселі села і щасливі люди. Але дійсність вбиває радісні надії:

Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Україні.

(2)

Уся творчість великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка була пов’язана з дорогою йому Україною, з українським народом. Читаєш поезії і відчуваєш сум і вболівання поета за долю рідної землі.
Ця зворушлива відвертість бринить у кожному рядку поезії «І виріс я на чужині...». З глибоким сумом передає автор свої враження від поїздки в Україну. Поезія розпочинається зі спогадів Т. Шевченка про рідне село, таке казкове й мальовниче, поет пригадує його таким, яким запам’ятав ще з дитинства:
В лиху годину,
Якось недавно довелось
Мені заїхать в Україну,
У те найкращеє село...
У те, де мати повивала
Мене, малого, і вночі
На свічку Богу заробляла,
Поклони тяжкії б’ючи...

Аж ось починається опис цього села таким, яким побачив його письменник через багато років. Гнів, образа, невимовний біль і безсила лють отрутою підіймаються з душі поета й виплескуються у рядках поезії:
Аж страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур’яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..

Тяжка доля кріпаків, їхні страждання, невдячна праця на панів не можуть залишити байдужим будь-кого, а тим більше українця. І Тарас Шевченко, як
справжній син своєї Батьківщини, не може не вболівати за свій народ, не може стримати гірких сліз, не може не обурюватися на паразитів-панів, які живуть зі страждань народу:
І я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві...

Поезія «І виріс я на чужині...» гостро викриває тогочасний суспільний лад, зокрема бездушність та ненажерливість панів-кріпосників, які нещадно експлуатували український народ.

(3)

За життя видатний український поет Тарас Григорович Шевченко немало страждав. Однією з найсум-ніших сторінок його життя стало перебування в кріпацтві. На собі він відчув бездушність, нелюдську жорстокість байдужих до людського горя панів-кріпос-ників. Такі переживання дитинства автор відобразив у багатьох віршах. Один з них — це поезія «І виріс я на чужині...».
У цьому вірші Шевченко гостро засуджує і викриває тваринну сутність кріпосників, підкреслює їх безсердечність, жорстокість, нахабність:
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві...
Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини...

Тарас Григорович указує на низьку культуру панівного класу, на ганебну поведінку. Він розповідає, що кріпосники зробили життя людей зовсім нестерпним:
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть.

Поет бачить тяжке становище українських селян і розуміє його причину. Він переконаний, що всі негаразди йдуть від панів-кріпосників, адже вони, намагаючись якомога більше збагатитись, тягнуть з України всі її сили.

Шевченко має надію, що рідна Батьківщина підніметься з колін, що попереду народ чекає щасливе й вільне майбутнє:
А у селах у веселих
І люде веселі.
Воно б, може так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар