Гнівне засудження духовної спустошеності у романі «Собор» III варіант

Зараз все частіше люди звертаються до своєї історії, духовної спадщини. Їм стають небайдужі історичні пам’ятки, їх хвилює минуле, їм хочеться відчути духовний зв’язок між багатьма поколіннями предків, стати подібними до них з їхньою жагою життя, любові до усього живого, красою душі. Тому ростуть на Землі собори, храми, будуються каплиці, відроджуються людські душі. І стоїть серед розмаїття храмів той єдиний собор, який потрібен лише тобі, який стане визначним у твоєму житті і вкаже тобі правильний шлях: шлях правди, людської гідності й духовності.

Люди завжди повинні жити за законами правди й чесності. Інакше вони стануть подібні до виродків, що живуть одним днем, для яких немає понять добра, любові; вони не сприймають людських почуттів, бо не знають, що воно таке. Поряд з величчю собору такі люди відчувають себе «мізерією». А той мовби сміється з них, запитуючи: «...ану, ти щось краще за це збудуєш? Для віків? Чи тільки на кольоретки й здатен?» Промайне їхнє життя, нічого не залишивши для нащадків. Тільки непоправне зло, що вони зробили своїми нерозумними вчинками, навіки залишиться у серцях обдурених людей. Хіба можна вибачити навіть ідею знищення собору, того величного храму, збудованого вмілими руками запорозьких майстрів, які вірили, що разом з ним житиме у віках незламний дух козацької слави: «Шаблю вибито з рук, але з серця не вибито дух волій жадання краси! Наша непокора в цім витворі стане серед степів навіки, красою Великого Лугу вгору сягне...»

Боляче читати про висуванця і «батькопродавця» Володьку Лободу, його товариша Семена Таратуту, товариша з місць колимських Обруча і ще багатьох, для яких нічого не важать ні краса природи, ні чистота людських взаємин, ані наша історія. Ніколи їм навіть не наблизитися до права називатися людиною. Здається, саме до них звертається старий Ізот Лобода: «Дорожіть днем — ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе — хто іскрить!»

Та, виявляється, для таких, як Володька Лобода, ці слова нічого не значать. Такі люди здатні на будь- який вчинок, аби досягти бажаного. Вони намагаються знищити собор, занапастити плавні, зробивши на цьому собі кар’єру. ї навіть убити людину. Про таких каже дід Нечуйвітер: «Вдарить котромусь у голову: давай ще одну ГЕС — і на тобі ГЕС, і вже рубають плавні, замість них гниле море смердить, густе, як кисіль, топить мільйони, до марганцевих рудників підбирається...»

Зовсім іншими постають у творі Микола та Іван Баглаї, Вірунька, Єлька, учитель Хома Романович, старий Ізот Лобода, як не дивно, батько того самого Володьки, якого чесні люди інакше не називають, як «висуванець» чи просто «тип». Для таких людей собор є втіленням гордої, нев’янучої душі степу. У ньому живе «дух народу, його естетичний ідеал». Коли виявилося, що зникла табличка з собору, коли стало відомо, що храм намагаються зруйнувати, люди відчули, що з його знищенням щезне з їхніх сердець щось таке, що єднає їх з предками. «Для них він не підлягає знесенню, бо він прийнятий ними у цінності життя так само, як від народження прийнята синява Дніпра, і багряна велич нічного неба над заводами, і постать чавунного революційного Титана...» Хочеться вірити, що таких людей більшість, що вони не віддадуть якимось висуванцям те, що дає їм наснагу, те, що стає цілющим для їхніх сердець, — духовність, любов, милосердя. Вони прислухаються до шуму плавнів, вони розуміють мову собору — мову століть, мову історії. Вони чули слова Хоми Романовича і сховали їх у своєму серці: «Собори душ своїх бережіть, друзі... собори душ». На мою думку, такі люди передадуть нащадкам свої прекрасні почуття, свою людяність.

Минає час, змінюється усе навкруги, але стоїть величний собор серед Зачіплянки. Йому вже не треба нічого боятися, не треба хвилюватися, адже живуть поряд з ним люди, які захистять його від інтриг висуванців та інших чиновників. Я вірю, настане час, коли у нас не стане «типів» епохи, а будуть народжуватися і жити лише люди, подібні до Миколи, Івана Баглаїв, Єльки та Хоми Романовича. Лише ті, про кого можна буде впевнено сказати: «Живе — хто іскрить!»

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар