Григорій Сковорода — перший мандрівний філософ України

Григорій Сковорода — насправді визначна постать в українській історії, літературі та філософії XVIII століття. Ця надзвичайна людина, яку називали першим мандрівним філософом України, і досі вражає читачів своєю вірністю власним ідеям, своєю роллю у розвитку культури нашої країни, у справі виховання молоді.
Ще з дитинства Григорій захоплювався читанням, був схильний до філософствування, до роздумів над сенсом буття. Тому батько погодився віддати його на навчання до Київської академії. Потім, після двох років навчання в академії, юнак виїхав до Петербурга, де став співаком придворної капели. Майбутній славетний філософ багато подорожував, багато вчився. Його не цікавила найпопулярніша для того часу духовна кар'єра, тому й не погодився висвятитися на ченця, хоч і отримував численні пропозиції. Уже в юнацькі роки Сковорода замислювався над тим, що у своєму житті людина повинна шукати «сродного» шляху, тобто такого, до якого призначена, який принесе їй щастя.

Убачав для себе таке призначення в письменницькій праці, у філософії, вихованні юнаків.
Після повернення в Україну Сковорода почав викладати поетику у Переяславській семінарії. Він написав у цей час розвідку про поезію та підручник з мистецтва на новий лад, а не за існуючим на той час звичаєм. Тому єпископ почав домагатися, щоб учитель наслідував давні зразки, тобто надавав перевагу силабічному віршуванню. Це означало б пожертвувати власними естетичними переконаннями. Сковорода не погодився, тому змушений був залишити посаду вчителя. Це була перша жертва задля власних переконань. Та чи була це жертва? Адже письменник захищав свої ідеї, своє право залишатися в мистецтві самим собою. Потім письменник працював вчителем у Харківській колегії, однак і тут через рік змушений був залишити посаду через подібні ж закиди харківського єпископа. З того часу і почалося його мандрівне життя.

До самої смерті залишався Сковорода мандрівним учителем: мандрував по Лівобережній Україні від одного знайомого до іншого або жив на самоті, або вів розмови зі своїми друзями на улюблені теми пізнання себе самого та морального покращання людської сутності. Недарма його порівнювали із грецьким Сократом, який теж віддав своє життя філософії, не підкорившися ніяким суспільним приписам. Та й у філософії обидва шукали критерію правди не в зовнішньому світі, а всередині людини.

Пафос своєї філософії, свій талант вчителя Сковорода готовий був віддати представникам будь-яких верств населення, від шляхти до простого селянина, тому що не вбачав між людьми різниці соціальної, але тільки інтелектуальну. Бідний люд навчав він скрізь: на ринку, у церкві, серед поля. Він сам писав про це: «Надо мною поглузовують собі, хай глузують; промене мовлять, що я ношу свічку перед сліпаками, а без очей не побачити смолоскипа, — хай мовлять; із мене кепкують, що я дзвонар для глухих, а глухому не до гомону, — хай кепкують собі; вони знають своє, а я — своє і роблю своє, як знаю». Отже, філософ підкреслював, що для нього, в житті головне — повністю відповідати своєму призначенню, віддавати людям свої знання, і не важливо, що про нього думають.

Учні дуже поважали свого вчителя, віддали йому свою повагу й любов і всі ті люди, серед яких він побував протягом життя хоча б один раз. І таємниця такої величезної притягальної сили полягала в тому, що Сковорода жив так, як учив жити інших, що в нього слово не розходилося з ділом. У сірій свиті, у чоботах, із кийком у руках і торбою з кількома книгами й рукописами на плечах викликав Сковорода зацікавлення скрізь, де з'являвся, хоч частіше шукав захисту у самотній пасіці, у садку, на стайні. Нічого не брав він ні від кого, крім того, без чого ніяк не можна було обійтися, а вимоги його до життя були зовсім невеликі. Щастя мандрівний філософ знаходив не в матеріальному, а в духовному. Найбільше у світі Сковорода любив мистецьке слово, природу й музику, ніколи не розлучався він зі своєю флейтою.

Навіть у смерті своїй філософ був дуже органічний, мудрий і спокійний. Згадують, що, ніби відчувши наближення смерті, Сковорода сам викопав собі могилу, і наступного ранку, переодягтися в чисту білизну та помолившись, помер. Так закінчив своє життя той, хто, за словами першого його біографа Снєгірьова, «жив більше для інших, ніж для себе, говорив щиру правду людям і вмер без жалю за своїм життям мандрівника, протягом якого був щонайбільше учнем-учи-телем, співаком і пастухом, але завжди мудрецем, що старався стати вдще своїх обставин, твердо зберігати згори зазначені правила й не покорятися загальній думці, коли вона віддаляє вас від правди й чесноти».
Ці слова життєпису відображають цілісність постаті Григорія Сковороди, гармонійність його сильної індивідуальності, вироблений і непохитний, надзвичайно правдивий характер. Сковорода й дотепер є прикладом надзвичайно гармонійного життя людини у світі, при-кладом для тих з нас, для кого найбільшою цінністю є правда і добро.

(2)

Доля Григорія Сковороди мене не просто зацікавила, а вразила. І дивлячись на зображення чоловіка в довгому строгому вбранні, я все намагалась уявити собі його життя й хоч трішечки зрозуміти його душу, звертаючись по допомогу до відомостей із біографії Сковороди та до його творів, зокрема до афоризмів.

Народився він у сім'ї малоземельного козака, з дитинства виявив гострий розум. Цікавився науками й музикою, вчився, а потім вирушив за кордон — пізнавати світ. Збагачений досвідом, повернувся на Батьківщину й зайнявся педагогічною діяльністю. Сковорода був незвичайним учителем. Мандрував пішки містами й селами й в живих розмовах учив людей. І де б не з'являвся цей дивний учитель, відразу збирались навколо нього люди і слухали його мудрі слова. Так і виникає перед моїми очима картина: сидить на камені при дорозі чоловік у простій селянській свиті, розповідає щось, і розуміють його слухачі, що «з усіх утрат втрата часу найтяжча», «нерозумно випрошувати те, чого сам можеш досягти», «ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись значить не жити, а бути мертвим...»

А він жив. Дивним, незбагненим було його життя, але сповненим любові до людей, до природи, до щирих друзів. «Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю» — зазначав мандрівний філософ.
Не став «стовпом церкви і окрасою манастиря», відхилив милостиву пропозицію цариці переселитися до Петербурга, обравши вільне життя. Нехай з торбою за плечима, нехай без власного житла, але вільне. І знову я намагаюсь зрозуміти філософа: чому тікав від світу, чому так боявся втратити свою Внутрішню свободу, відкривши комусь душу? Чому, перебуваючи серед людей, усе ж залишався самотнім?

Вразило мене не тільки життя, а й смерть Сковороди. Філософ викопав власноруч собі могилу, ліг на лаві й спочив навіки. Нам залишились тільки його рукописи і все те ж питання: «Ким був Григорій Сковорода?»
«Світ ловив мене, та не спіймав», — написано на могилі філософа. Дійсно, не спіймав. Сковорода, який вважав волю найбільшою цінністю на світі, вільним залишився назавжди.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар