Художнє відтворення голодомору 33-го року як найстрашнішої трагедії українського народу (за романом «Жовтий князь»)

Є в історії нашої країни сторінки, які чомусь і не хочеться згадувати, настільки вони страшні, настільки жахають усіх своїм натуралізмом та, на жаль, ганебністю. Це, зокрема, голодомор 1933 року. Але про нього треба пам’ятати, щоб не допустити повторення, яке може назавжди припинити написання нових сторінок української історії.

Жили на українській землі письменники, які не схотіли мовчати про страшні події 1933 року, які не схотіли прославляти радянську владу, котра і була ініціатором цього, і написали правдиві твори. І Василь Барка, і Іван Багряний, і Улас Самчук хотіли відкрити людям очі на страшні злочини проти українців, на величезну несправедливість, коли одна нація намагається знищити іншу. Тільки за що?

Читаєш сторінки багатьох романів різних письменників про страшні роки голодомору, — і серце обливається кров’ю. Ось що пише Василь Барка: «В селі Кленоточі люди вмирали, як і скрізь на Україні, — їхній хліб і всяку поживу забрано, а самих покинуто на неминучу гибіль; бо держава, використавши силу проти них, як смертельний противник, відняла, крім харчів, також можливість заробити на прожиття». Всюди чекає на людей смерть; виглядає з-під кожного куща, вирячившись своїми божевільними очима. Якщо не помер ти від голоду, то заберуть тебе — під час вилазок до млина, під час штурмування поїздів, під час облав у місті — і кинуть згорати чи у полум’ї кривавих знущань, чи у загравах справжніх пожеж, спеціально зроблених, щоб позбавитися якнайбільше українців.

Україна знавісніла, з’їхала з глузду, не витримавши нашесті та пошесті. Люди вмирають, наче здають план по мерцях — усюди, скрізь. Падають, мов підкошені, і в останній раз тяжко зітхають. Коли весною 1933 року сходив з землі сніг, то скрізь можна було побачити померлих, яких ніхто поки що не збирався закопувати.

Селяни шукали порятунку у місті. Намагалися поміняти на останні речі хоч трішечки борошна, бодай навіть лузги. Але і тут їм не щастило. У місті на них чекали облави, під час яких забирали усе борошно. Багато людей від цього втратили розум, адже віднімали останнє, те, що повинно було протримати хоч трохи хворих і голодних дітей. Та це ще не все. Коли хтось з селян намагався їхати поїздами, шукаючи собі роботи, їх хапали і кидали до урвищ із запаленими дровами — живцем палили людей. Чи навіть забирали до «підпільних м’ясорубень», звідки ніхто вже не виходив. Україна перетворилася на табір мертвяків, «розчавлена, розшматована, знеособлена, в корості, в бруді... розпачі!., голодна!., безвихідна!., безперспективна!..»

Щоб вижити, не померти від страшного голоду, селяни ловлять і їдять усіляку живність. Не стало чутно гавкоту собак, зникли кішки, навіть миші ховалися від голодних людей. Селяни 'їли усе: ховрахів, горобців, навіть шпаків. їли, щоб одного дня не підвестися з ліжка, бо цього було дуже-дуже замало. Особливо, коли поряд дивляться на тебе голодними очима маленькі діти. Хоча і їх було вже дуже мало у селах. Вони, як і старі люди, вмирали першими, мовби на-перед ділячись із сильнішими дорослими своїми пайками. Так було і в родині Катранників з роману В. Барки «Жовтий князь». Першою померла стара бабуся, потягнувши за собою старшого сина Дарії й Мирона — Миколу. Мирон, який дуже любив свою родину, намагався допомогти їй вижити. Але марно. Скоро вже і його ховали налякані, голодні Дарія і Андрій. За ним була похована і дочка Олена. Та й сама Дарія не довго протрималася...

Неможливо залишитися спокійним, читаючи ці страшні сторінки, які немовби наповнені кров’ю безневинно загиблих людей. Чи хтось із них міг хоча б припустити, що їм, які все життя працювали, не покладаючи рук, доведеться шукати якесь коріння, щоб зварити собі їсти? Що колись їх будуть називати куркулями чи підкуркульниками зате, що вони не хочуть віддавати останній хліб, який залишився для малих дітей, чи кілька буряків, захованих від ненажерливого ока «жовтого князя»? Неможливо собі навіть уявити, що таке відбувалося у нашій країні. Але цих кривавих сторінок уже не можна вирвати з нашої пам’яті — вони зрослися з нами, з нашими родинами. Вони залишаться з нами, як страшна пересторога: це не повинно повторитися!

Схожі записи з категорії Барка Василь

Художнє відтворення голодомору 33-го року як найстрашнішої трагедії українського народу (за романом «Жовтий князь») IV варіант
Художнє відтворення голодомору 33-го року як найстрашнішої трагедії українського народу (за романом «Жовтий князь») III варіант
Художнє відтворення голодомору 33-го року як найстрашнішої трагедії українського народу (за романом «Жовтий князь») ІІ варіант
Смерть та відродження родини Катранників (за романом В. Барки «Жовтий князь»)
Апокаліптичний світ 1933 року в романі В. Барки «Жовтий князь»
Мирон Катранник — ідеал селянина і людини
Образи «Жовтого князя» та його прибічників
Проблема молоді в романі Барки «Жовтий князь»
Тоталітаризм — це злочинна форма влади
Члени родини Катранників — носії загальнолюдських ідеалів (за романом В. Барки «Жовтий князь»)

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар