Художнє відтворення проблем українізації в комедії «Мина Мазайло» ІІІ варіант

Коли людина живе в суперечливий час, вона починає замислюватись над протиріччями епохи. По- своєму розуміє і хоче розв’язати автор комедії «Мина Мазайло» проблему українізації, яка виникла у двадцяті роки XX століття, принісши багато чуток, пліток і зруйнованих доль.

Мина Мазайло, службовець і міщанин, не гребує ніякими засобами, щоб вписатися в нове життя. Він мріє поміняти своє прізвище, що усе життя тільки і засмучувало його, на таке, яке б дозволило йому піднятися по службі. Найбільше йому подобається Мазєнін, прізвище, яке вигадала його дочка, Рина. Щоб не бути посміховиськом в очах людей з вищого світу, Мина наймає собі вчительку «правильних проізношеній». У вчительки дуже милозвучне прізвище, яке справило на Мазайла велике враження і змусило зупинити свій вибір саме на ній, — Баронова-Козино.

Мене дивує ставлення Мини до свого прізвища. Звичайно, воно не дуже «благозвучне», через нього чоловіка «за репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!» Але чи справа у цьому? Мені здається, що свої дитячі проблеми Мина переносить у життя дорослої людини. Зараз він поважна людина, ходить на службу; є у нього і дружина, є і діти. Мабуть, і грошей достатньо, інакше б вони не мали можливості посилати стільки телеграм, Мокію б не вдалося накупити стільки нових підручників і словників, не змогли б і гостей стільки приймати, як приймають. Отже, життя налагодилося, тим більш, що Мокію навіть до вподоби козацьке прізвище Мазайло, до якого він хоче додати ще і Квач. Рині не подобається прізвище? Але чому? Невже воно їй заважає мати друзів, невже у неї немає хлопця, в якого можна було б зако-хатися? Та ні. Є і подруга Уля, а хлопця можна вибрати серед друзів брата Мокія, бо й так вони чомусь дуже часто ходять до нього у гості; чи не через Рину?

Отже, проблема не в цьому. Проблема в тому, що майже усі в родині Мазайлів чомусь не люблять української мови, не хочуть навіть чути її у своєму домі. Саме для цього Мина наймає вчительку, саме для цього і викликають з Курська тьотю Мотю. Тільки Мокій намагається захистити рідну мову, але він «переграє», занадто нею захоплюючись і приводами приклади зі словників. Мокій каже: «Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову!» Так, я розумію хлопця, йому до вподоби звучання багатьох слів, він навчився розпізнавати значення і походження слів, але це не означає, що потрібно настільки заглиблюватися у словниковий світ, що забуваєш про життя. Уля поки що в захваті від розмаїття і багатства української мови, але чи надовго її вистачить, адже дівчині хочеться чути не тільки про слова та мову. Вона хоче зустрічатися не з ходячою енциклопедією, а з живою людиною.

Мене вражають суперечки щодо українізації між двома таборами родини Мазайлів. Тьотя Мотя взагалі не розуміє, хто такі українці. Мина дуже поганої думки про українців, тому що вони вчать «нещасних службовців так званої української мови». На що дядько Тарас дістає свою записну книжку і читає, що вже в 1596 році українцями був виданий свій словник, чого в росіян ще не було. Конфлікт ще більше загострюється. Тьотя Мотя повідомляє, що в Курську ніхто не розмовляє українською мовою, і дивується, чому у Харкові повинні захоплюватися нею. Вона згадує виставу «Дні Турбіних», де герой Альоша так сказав про українізацію: «... все це туман, чорний туман... і все це минеться».

Але ні, українізація не може пройти безслідно. Вона залишає в душах справжніх українців теплі почуття, нагадує їм, що треба любити свою мову, пишатися рідною Батьківщиною, вміти протистояти нападам «ворогів». Але не тільки це. Українізація не може бути черговою «компанією», яку «спускають згори» на додаток до п’ятирічного плану. Вона має сприйматися кожною людиною як нагальна потреба. От тоді й з’явиться не комедія на тему українізації, а висока драма сходження до вершин національного буття.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар