Художнє відтворення проблем українізації в комедії «Мина Мазайло»

Проблема українізації хвилювала багатьох патріотів України. Микола Куліш теж був одним із патріотів, вірив у те, що з часом усе зміниться, Батьківщина стане самобутньою, вільною, українською. Тому не дивно, що головною проблемою у 20-ті роки минулого століття, коли стало трохи легше жити людям різних національностей, у тому числі й українському народові, постала проблема українізації. Драматургу вдалося передати колорит епохи й показати суперечності доби.

Мина Мазайло, службовець, вирішив «влізти» у вищий світ, для чого йому потрібно було навчитися правильної російської мови. Тому він найняв вчительку «правильних проізношеній» з чудовим, на його погляд, російським прізвищем Баронова-Козино. Його син Мокій «уже збожеволів од своєї укрмови», бо весь час ходить з українським словником, повторює слова, у всьому бачить красу українського слова, але вживає українські слова не завжди доречно. Тому його родина вирішує «врятувати» його, домагаючись цього тим, що Уля починає хлопця закохувати в себе. На жаль чи на щастя, вона закохується сама.

Батько, Мина Мазайло, хоче змінити своє прізвище на російське, можливо, Мазєнін. А Мокій мріє додати до Мазайла ще й Квач, прізвище, яке носили колись його прадіди. Його ніхто не розуміє, і він скаржиться Улі: «Бачите тепер, Улю, який я самотній?..

Родня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського». Виходить, тут родина зіткнулася з проблемою українізації з двох боків — з боку прийняття і з боку незгоди. Мокій, який є прихильником українізації, каже: «А я, бачте, заховавсь отут із своєю укрмовою... Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, потужно вивчаю забуту й розбиту і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте. Щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так-сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не складеш...»

Зовсім іншої думки Мазайло. На його погляд, «українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша трагедія». Його підтримує тьотя Мотя з Курська, яку лякає навіть український напис на вокзалі — «Харків».

Кожен з родини Мазайлів має свій погляд на українізацію. Мазайло думає так: «Українізація — це спосіб створити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». Дядько Тарас іншої думки: «їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців. А тоді знищити разом, щоб і духу не було...». Виходить, що вона взагалі непотрібна і тільки руйнує життя таких «історично самостійних» дядьків, як дядько Тарас з Києва й таких «інтелігентів», як Мина.

Тьотя Мотя взагалі не розуміє, навіщо потрібна українська мова, адже, на її думку, селяни взагалі не українці. Вона розповідає, що в них у Курську ніхто не розмовляє українською мовою, а українці їй зовсім не до вподоби. Їй навіть не спадає на думку, що кожна нація має право на свою мову, на своє світобачення. Тьотя Мотя бачила в Москві в театрі «Дні Турбіних», і там українці їй зовсім не сподобалися. Герой Альоша там сказав про українізацію:«... все це туман, чорний туман... і все це минеться».

Мокій умовив Улю, що вона справжнісінька українка. Дівчина в це повірила. Тому вона привселюдно доводить, що у неї все українське. Це виводить із себе тьотю:«.. .прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Лякає така реакція на звичайне повернення до коренів. Тому таким логічним здається фінальна сцена, коли Мині комсомольці приносять газету, де написано: «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна...»

Ось у такому становищі опиняються усі, хто стоїть на перешкоді повернення до коренів, хто за своїми мізерними прагненнями забуває про рідну мову, а значить, і про рідну країну. Українізація, на мій погляд, виявилася добрим уроком для усіх верств населення, для усіх родин. Вона показала, наскільки по- різному ставляться навіть члени однієї родини до неї, до яких крайнощів доходять—до повного неприйняття чи «схиблення на укрмові». Тому треба прислухатися до прохання Миколи Куліша зайняти золоту середину, не кидатися у крайнощі і при цьому знати і любити культуру свого народу.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар