Картини народного побуту в поемі І. Котляревського «Енеїда»

І. Котляревський був першим представником нової української літератури, світської за своїм характером. Його твір «Енеїда» став фактично першою ластівкою новонародженої світської за своїм характером і близької за своєю стилістикою до народної творчості літератури.

Джерелами й натхненниками «Енеїди» були твори Г. Сковороди, бурлескна й сатирична творчість барокових митців, зокрема мандрівних дяків вісімнадцятого століття. Так, у своїх різдвяних і великодніх віршах мандрівні студенти показують сатирично-розважальні сценки, дуже близькі до сцен з «Енеїди». Ще одним джерелом твору І. Котляревського став однойменний твір Вергілія. Але в давньоримського автора український письменник запозичує тільки сюжет, натомість насичуючи твір картинами народного українського життя, змальовуючи постаті козаків, українізуючи навіть образи богів.

І. Котляревський оригінально опрацьовує класичний літературний сюжет, скорочуючи деякі сцени, а деякі, навпаки, розширюючи, надаючи їм суто національного колориту. Так, по-своєму описує він рай і пекло, сцену зустрічі троянців з Дідоною, надає їм виразного фольклорного духу. Зокрема, нібито розповідаючи про Енея, письменник називає ряд реальних міст і сіл Полтавщини, наприклад Лубни, Гадяч, Будища. У тканину твору вводяться повсякчас сцени життя українських козаків, старшини, селянства, міщан, священиків, учнів. Це й прийоми гостей, полювання, приготування до війни, так звані «субітки». До речі, такі описи такі розлогі, що зрештою читач забуває про першооснову історії. Та й автор сам це визнає:

Я, може, що-небудь прибавлю.

Переміню і що оставлю,

Писну — як од старих чував…

Античну фабулу врешті-решт зовсім відтісняє колорит українського побуту, і твір набуває зовсім оригінального характеру. Життя у творах І. Котляревського є поліфонічним і різнобарвним, цілісним і неприкрашеним, як сама природа. Письменник творить свій світ, наповнений достовірними життєвими реаліями, що оцінюються з позицій суто народного естетизму. У різноманітних сценах він передає неоднозначні стосунки між людьми, відображає дію соціальних інститутів.

Розповідаючи про подорожі троянців, письменник ніби ненавмисне обмовляється й починає описувати людей і події в суто народному українському дусі. То боги в нього одягнені в українські строї:

Сховала під кибалку мичку.

Щоб не світилася коса;

Взяла спідницю і шнурівку,

І хліба з сіллю на тарілку…

То той же таки Зевс поводить себе, ніби якийсь український хуторянин:

Зевес тоді кружляв сивуху

І оселедцем заїдав…

Час від часу троянці називають себе «народом хрещеним», як називали себе зазвичай християни слов’янського походження, ніби підкреслюючи свою конфесійну церковну приналежність. Це також дозволяє впізнати в удаваних троянцях справжніх українців, оскільки троянці не могли бути християнами.

У сцені частування в гостях у Дідони Котляревський також ніби випадково перераховує величезну кількість різноманітних українських страв, ніби знайомлячи читача із цією галуззю народного побуту:

Лемішку, зубці, путрю, квашу

І з маком медовий шулик,

І кубками пили слив’янку,

Мед, пиво, брагу, сирівець,

Горілку просту і калканку…

Називає письменник також і народні інструменти, на яких начебто грають троянці: «бандура горлиці бриньчала», «сопілка зуба затинала», «дудка грала по балках», «на скрипці грали».

Час від часу ніби випадково згадуються в поемі українські імена. Так, Еней «пішов із Ґандзею в танець». Дідону в той час називають «молодухою», як українську одружену жінку, а її помічниць — «дівчатами». Та й саме поводження троянців скоріше відповідає поводженню українських козаків, вільних і незалежних за способом життя, відчайдушних і легковажних. Під час сну вони, наприклад, хто «на піч забрався спати», хто «зарився в просо, там і ліг», а хто «схотів, побрів до хати», а «хто в хлівець», а хто «під стіг».

Коли читаєш такі описи, то уявляєш зовсім не острів таємничої Дідони, а звичайне українське село із чепурними хатками й стіжками, мальвами біля вікон і вишневими садками. Та й сам письменник повсякчас у багатьох деталях виразно натякає на те, що йдеться якраз про побут України, про її звичаї і спосіб життя.

Поема «Енеїда» І. Котляревського, таким чином, являє собою величезну енциклопедію українського народного життя, побуту XIX століття, оскільки письменник добре знав його й відтворив у багатьох деталях і тонких промовистих рисах. Він доносить до нас дух минувшини, голос наших далеких предків, красивих і мистецьки вигадливих у кожній побутовій дрібниці свого життя.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар