Крах мрій Олени Ляуфлер про незалежне становище (за повістю «Людина») III варіант

О. Кобилянська була першою українською письменницею, що присвятила свої твори освіченій, інтелігентній жінці. Хоч українська жінка традиційно була більш вільною, ніж, скажімо, навіть російська, але до рівноправності з чоловіком їй було дуже далеко. У той час, як на Заході дівчата почали здобувати професійну освіту, навчаючись в університеті, в Україні вони тільки могли вивчати мови, грати на фортепіано, їхнім призначенням було знайти багатого і достойного чоловіка, вести господарство і виховувати дітей. Та багатьох жінок, що мали потяг до книжок, це не задовольняло, і вони мріяли про незалежне від чоловіка та родини становище, про право самим керувати своїм життям. Такою є і героїня повісті О. Кобилянської «Людина» — Олена Ляуфлер.

Ще в молодому віці вона дивувала оточуючих своїм ясним розумом, знаннями та розмовами про прогресивні вчення того часу, якими були дарвінізм, соціалізм, фемінізм. Її думки вражали і різали слух порядним господиням, які були впевнені, що замість того, щоб говорити про такі небезпечні речі, краще б вона шукала собі гарного чоловіка. А одна знайома матері Олени навіть вважала, що дівчина у такий спосіб просто кокетує з чоловіками.

Її розуміла тільки одна людина—лікар Стефан Лієвич, її таємний наречений. Але не так склалося її життя, як мріялось. Коханий помер, і дівчина змушена боротися за своє право самій обирати свій шлях у житті.

У розмові зі старою вчителькою Олена зізнається: «Задумую жити по своїй натурі і по правді». Вона не хоче одружуватися з К., бо не кохає його, мріє, що колись настане час, «коли жінка не буде примушена жертвувати свою душу фізичним потребам», про які нагадують їй лікар і Маргарета.

Лікар у розмові з Оленою наголошує, що вона всього тільки людина, а тому є не чим іншим, як звіриною, що мусить їсти, боротися за існування і розмножуватися. Зовсім інші погляди має Олена на те, що таке людина. «Казала, між іншим, що не могла би-сь без любові до нікого належати, хіба бись перестала чувствувати. А тоді... людина що?». Отже, для дівчини в людині важить перш за все духовне.

Але врешті-решт фізична сторона людини перемагає її. Вона не зрадила своєму коханню та своїм поглядам, тобто собі, просто зрозуміла, що на неї покладена відповідальність за всю сім'ю. Вона виявилася найсильнішою з усіх у тих важких умовах, в яких опинилася родина радника. Опинившись на селі, зайнята господарськими справами, вона відчувала, що з часом перейде непомітно до тих людей, серед яких довелося жити. Але її турбував не свій добробут, а те, що швидко вся родина опиниться на вулиці. Вона могла би заробляти на себе саму, але куди подінуться батьки та сестри?

Отже, свої мрії про життя відповідно природі та правді довелося забути, і Олена закохує в себе лісничого Фельса. Вона відчуває до нього неприязнь за його обмеженість, за те, що він так швидко потрапив у її тенета. Її навіть не приваблюють його краса і сила. Дівчина довго мучилася перед тим, як вислухала його освідчення. Вона навіть готова була відмовити йому, але розуміла сама, що то б була «велика дурниця». Вислухуючи докори Ірини, Олена спочатку благає сестру не будити в ній колишньої людини, але трохи згодом заспокоюється словами: «Ти не знаєш людської натури? Не знаєш, що то «людина»?» Отже, нарешті Олена сама зрозуміла, що не завжди в людині панує її духовний бік, часто перемагає і фізіологічна натура, про яку говорив лікар.

О. Кобилянська співчуває своїй героїні, але, як і Олена, розуміє, що в тих умовах, в які була поставлена жінка наприкінці XIX століття в Україні, по-іншому бути не могло. Тому найрозумніші з жінок мусили жити, як всі, як це зробила Олена.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар