Крах «недокінченої» ідеї (за романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)

Головний герой роману Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання» — Родіон Раскольников — незвичайний злочинець. Свій злочин — убивство лихварки Олени Іванівни, він чинить під впливом створеної і вистражданої ним системи ідей, розглядаючи цей злочин як своєрідний соціально-психологічний експеримент, що повинен підтвердити не тільки в його власних очах, але й в очах інших людей вірність його теоретичних висновків. Тому психологічний аналіз стану злочину, злочинця нерозривно злитий у романі воєдино з аналізом філософської теорії Раскольникова.

Хто ж він і чим так цікавий для читача?

Особисто для мене найбільший інтерес має теорія Родіона Раскольникова про два типи людей: нижчих, або «матеріал», і вищих (назвемо їх «наполеонами») і її невідповідність особистості автора теорії.

Розмірковуючи про причину існуючої нерівності і несправедливості, Раскольников доходить висновку, що завжди існувала різниця між двома категоріями людей. У той час, як більшість людей завжди і скрізь мовчазно і покірно підпорядковувалися встановленому порядку речей, не маючи сил повстати проти нього, в історії людства час від часу з’являлися деякі «незвичайні» люди, подібні Наполеону, котрі і були його справжніми двигунами. Призначені самою природою на роль «володарів долі», вони сміливо повставали проти існуючого порядку і при цьому зухвало порушували суспільні норми моралі, не зупиняючись перед насильством і злочином. Раскольников не хоче, як більшість тих людей, за якими він спостерігав, мовчазно коритися і терпіти, і ця моральна непримиренність героя імпонує й автору, і читачам роману.

Раскольников убиває стару лихварку, яка, подібно п’явці, немилосердно ссала останнє з бідних людей. Вбиває заради грошей, щоб потім зробити добро сотням людей, повернути їх до нормального життя. Він робить це ще і тому, що сам злочин — свого роду тест на вищий ранг: «Чи твар я тремтяча чи право маю? Воша я чи людина?»

Раскольников ставить себе в один ряд із Магометом, Наполеоном, а значить, дозволяє собі безкарно проливати кров. Убивство лихварки повинно показати, хто він: якщо залишиться спокійний, не впаде в хворобливий стан, значить — «вища істота», у противному разі — «матеріал», такий же, як усі.

Помилкова вся теорія Раскольникова (убивство взагалі нічим виправдати не можна), і особливо помилкова вона стосовно самого героя роману. Вона начебто і логічна: дійсно, є люди, Наполеон наприклад, які легко йдуть на пряме або посереднє убивство людей і не відчувають потім докорів сумління.

Але Родіон Раскольников, бажаючи дати людям щось корисне, міг би при неупередженому аналізі зауважити, що всі зміни, внесені в життя людства окремими особистостями через кровопролиття, ніколи не були позитивними. Та й діяли ці вершителі історії з егоїзму, прагнення до влади. У них була одна загальна риса — жорстокість, неповага до чужого життя — до того, що вони ніяк не вправі відібрати.

Любов, співчуття, милосердя, на думку Раскольникова, властиві тільки «матеріалу». «Наполеони» вищі за все це, вони самі собі мораль, їхня ідея підносить їх.

І якщо поділяти людей на дві категорії, то краще вже «матеріал» вважати вищим класом, а «наполеонів»—елементом, який деградував, втратив людські якості.

От і утворився в Раскольникова розкол: логіка говорить, яким він повинен бути — безжалісним «наполеоном», а нормальна людська суть протестує: вона жаліє зганьблену дівчинку, жаліє матір, сестру, співчуває Соні, Катерині Іванівні, Мармеладову. Раскольников здатний любити.

Логіка зближує його з Лужиним і Свидригайловим, а людська сутність протестує: підлість вона називає підлістю, зло — злом, незважаючи на ідею про те, що той, хто називає підлотника «підлотником», — теж підлотник.

Так, Раскольников занадто був людиною, щоб стати Наполеоном.

Він сам себе обдурив своєю ж теорією і сам себе покарав за її перевірку: намагаючись підняти себе у своїх очах над людьми, він спорудив психологічну стіну між собою і ними, і ця самотність більше усього руйнувала його.

Раскольникову повезло: він знайшов чисту душу — Соню. Він, який вирішив жертвувати іншими, знайшов людину, що пожертвувала собою заради інших. Наступна самопожертва Соні — заради Раскольникова: вона йде за ним у Сибір, вона готова на все, щоб відродити духовно того, кого кохає. І їй це вдасться, у нього виникає думка: «Хіба можуть її переконання не бути тепер і моїми переконаннями? Її почуття, її прагнення принаймні...». А це значить, що Раскольников неодмінно зміниться, переродиться, стане новою людиною. І в цьому його і Соніне щастя.

Схожі записи з категорії Достоєвський Федір

Тема падіння і духовного відродження людини у творах Достоєвського
Барвопис у «портреті» міста в романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»
Значення символічних снів Гриньова в «Капітанській дочці» О. С. Пушкіна і Раскольникова в «Злочині і покаранні» Ф. М. Достоєвського
Викриття злочинного суспільства в романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»
«Бідні люди» у романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»
Ідея Раскольникова і її крах (за романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)
Правда Сонечки Мармеладової (за романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)
Принижені й ображені в романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»
«Кроки» Раскольникова до злочину (за романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)
Злочин і покарання характеристика образу Олени Іванівни

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар