Людина й природа в «Кримських сонетах» Адама Міцкевича

Потрапивши на чуджу землю, спостерігаючи багатства чужої йому природи, Адам Міцкевич зумів зберегти в уяві вроду

рідної землі, яка підсвідомо проявляється в сутності єства ліричного
героя його «Кримських сонетів»:
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі Й голос із Литви
(«Лкерманські степу»).

«Кримські сонети» - особливі твори за своїм звучанням і глибиною думки, за мелодійністю й тематичною розмаїтістю. Смороду уособлюють внутрішній порив автора до рідної землі, від якої він був силоміць відірваний царською охороною:

Про мисле! Спогадів є гідра мовчазна,
Що спити на дні твоїм під зливами-дощами,
А в супокійну мить рові серце пазурами
(«На верховині Тарханкут»).

Сонет про яструба - це твір, який відображає почуття автора під година перебування у ворожому гурті. Співає порівнює собі з підбитим птахом, наче зливається з яструбом, відчуває страшну загрозу від перебування в чужому середовищі. Становище яструба - це становище висланого з рідної землі Міцкевича:

Нещасний яструб! Бурі його збили З небес, у чужі закинувши краї; Він мокрі пера розгорнув свої, На щогли сівши, зморений, безсилий
(«Яструб»).
Мені здається, що сонет «Руїни замка в Балаклаві» перегукується з твором Лесі Українки «Царі». Певно, у душі шкірного поета є нотка єдності з народом і відповідальність за його частку

Яскраво й образно розповідає співає про вроду кримської ночі. Читаючи ці рядки, проймаєшся єдністю людини й природи, вловлюєш навіть її звуки й заходи. Проте Міцкевич невіддільний від своєї рідної землі. І тому чари Криму мерхнути, коли автор згадує свою батьківщину:

Далекої Литви природа непочата -
Грузька драговина, незаймані ліси...
Мені любіший отут шум сосон, дзвін коси,
.Ніж солов'ї Байдар, салгірських лук дівчата
(«Мандрівник»)

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар