Мертві душі характеристика образу Капітан Копейкин

Капітан Копейкин - герой вставної новели про офіцера, героя Вітчизняної війни 1812 р., що втратив на ній ногу і руку і що подався від безгрошів'я в розбійники. У варіантах "Повести" передбачалося втеча К. К. в Америку, звідки він ч надсилав Олександру I лист про долю поранених і отримував милостивий рескрипт государя. Новелу(у своєму "оповідному", до-I мически багатослівному стилі) розповідає в 10-ій главі поеми поштмейстер Іван Андреич.

Привід для розповіді простий. Чиновники міста, спантеличені чутками про Чичикове, - покупцеві мертвих душ, обговорюють, ким же він може бути. Несподівано, після загальних довгих препирательств, Поштмейстер натхненно вигукує: "Це, пани, судырь ти мій, не хто інший, як капітан Копейкин"! - і пропонує вислухати історію про нього, яка, "в деякому роді, ціла поема". Поемою названий і гоголевский роман; так що Поштмейстер мимоволі пародіює самого автора "Мертвих душ", а його "Повість про капітана Копейкине" - роман в цілому.

Але це особлива пародія, смішна і серйозна одночасно; вона зв'язує в єдиний літературний вузол усі теми, що обговорювалися чиновниками, - про вбивство, про' фальшивомонетника, про збіглого розбійника - і багато в чому служить ключем до усього тексту "Мертвих душ".

Виявляється, що К. К. був поранений під Червоним або під Лейпцігом(т. е. у одній з ключових битв великої війни) і став інвалідом до післявоєнних розпоряджень Олександра I про долю поранених. Батько не може годувати К. К.; той вирушає шукати царської милості в Петербурзі, який, в описі Поштмейстера, придбаває напівказкові риси, - "казкова Шахерезада", "Семирамида".

У описі царственої розкоші Петербургу, показаної очима героя("проноситься помітна метушня, як ефір який-небудь тонкий"), що уперше побачив її, і особливо в описі урядової будівлі на Палацовій набережній пародійно повторений образ Петербургу і Палацу, якими їх бачить Вакула-коваль в повісті "Ніч перед Різдвом". Але якщо там героя супроводила воістину казкова удача, то тут візит до "міністра або вельможі", в якій легко вгадуються риси графа Аракчеева, дає К. К. лише неправдиву надію.

На радощах пообідавши в корчмі, як "в Лондоні"(горілка, котлети з каперсами, пулярка) і витративши майже усі гроші, К. К. знову являється в Палац по обіцяну допомогу - щоб почути те, що відтепер він чутиме щоденно : чекайте. З однією "синюхой" в кишені, що зневірився, принижений, як може бути принижений тільки убогий посеред загальної розкоші, К. К. "невідступним бісом" проривається до Вельможі-міністра і зухвало вимагає надати-таки допомогу.

У відповідь на це "його, раба Божа, схопили, судырь ти мій, та у візок" - і з фельд'єгерем відправили геть із столиці. Доставлений у свою далеку губернію, К. К., за словами Поштмейстера, вигукнув: "Я знайду кошти"! - і канув в "таку Літу". А через два місяці в рязанських лісах з'явилася зграя розбійників, отаманом яких був не хто інший... - і тут оповідачеві нагадують, що у Чичикова і руки і ноги на місці.

Поштмейстер ляскає рукою по лобу, обзиває себе телятиною, безуспішно намагається вивернутися(у Англії така досконала механіка, що можуть зробити дерев'яні ноги) - все марно. Історія про К. К. як би йде в пісок, нічого не прояснюючи в питанні о тому, хто ж такий Чичиков.

Але образ К. К. лише здається випадковим, "беззаконним", вставним, а легенда про нього - ніяк сюжетно не мотивованою.

Тема убогого дворянина, безгрошового капітана, що "чорт зна звідки" взявся, виникає вже в 6-ій главі, де жадібний Плюшкин скаржиться Чичикову на сусіда-капітана, який любить наїжджати у гості. "Говорить, родич: "У себе будинки є, вірно, нічого, так от він і хитається". Але ще раніше сам Чичиков, від'їжджаючи від Ноздрева, подумки "обробляє" його, як шахрай-ямщик буває оброблений "яким-небудь езжалым, досвідченим капітаном". Пізніше, в главі 10-ої, під час хвороби, Чичиков обросте бородою, подібно до К. К., в главі 11 ім'я К. К.

немов ненавмисно "агукатиметься" в життєвому наказі чичиковского батька : "копи Копійку". Що ж до образу "розбійника", то ще в 9-ій главі "просто приємна пані" і "пані, приємна в усіх відношеннях" припускають в Чичикове когось "ніби Ринальда Ри-нальдина", знаменитого героя роману X. Вульпиуса про розбійника.

Військове звання капітана по табелі про ранги відповідало штатському чину титульного радника, а це одночасно і об'єднує нещасного К. К. з іншими "приниженими і ображеними " персонажами соціально-фантастичних повістей Гоголя, титульними радниками Поприщиным("Записки божевільного") і Акакієм Акакиевичем Башмачкиным("Шинель"), і протиставляє його ім. Принаймні -' Баш-мачкину. Бо в статській службі цей чин не давав дворянства, а у військовій дворянство забезпечувалося вже першим обер-офицер-ским званням.

В тому і річ, що у відмінність і від свого фольклорного прототипу, героя пісень про "злодія Копейкине", і від численних персонажів-інвалідів російської післявоєнної прози і поезії, і від їх загального літературного попередника - Солдата з ідилії С. Геснера "Дерев'яна нога" - К. К. дворянин, офіцер. Якщо він і розбійник, то благородний. Ця деталь різко посилює трагізм його історії; вона зв'язує образ К. К. з пушкінськими задумами роману про "Росіянина Пеламе", про джентльмена-розбійника("Дубровский").

І вона ж - на пародійному, пониженому рівні - зводить до спільного знаменника усю безліч літературних асоціацій, які оточують романний образ Чичикова.

У повісті про К. К., як у фокусі, сходяться занадто різноманітні чутки про Чичикове; але з неї ж променями розходяться нові, ще неймовірніші версії події. Чиновники замислюються: а не чи є Чичиков Наполеон, навмисно відпущений англійцями з острова Св. Олени, щоб обурити Росію. (Знову ж таки Поштмейстер, який служив в кампанію 1812 р. і "бачив" французького імператора, запевняє співрозмовників, що зростанням Наполеон "ніяк не вище Чичикова" і складом своєї фігури нічим від нього не відрізняється.

) Від Чичикова-Наполеона слідує природний смисловий кидок до теми Чичикова-антихриста; на цьому чиновники зупиняються і, зрозумівши, що забрехалися, посилають за Ніздряним.

І чим безглуздіше стають їх порівняння, чим немыслимее їх припущення і "історичні паралелі", тим ясніше оголюється ключова авторська ідея 1-го тому "Мертвих душ".

Наполеонівська епоха була часом останньої урочистості романтичного, могутнього, вражаючого зла; нове, "грошове", "копійчане" зло неправедного користолюбства, уособленням якого став підкреслено-середній,, "ніяка" людина Чичиков може кінець кінцем обернутися непомітним для здрібнілого світу, а тому особливо небезпечним явищем Антихриста буржуазної епохи. І це станеться неодмінно, якщо не відбудеться моральне відродження кожної людини окремо і людства в цілому.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар