Міф і реальність у романі Джона Апдайка «Кентавр»

Роман Д. Апдайка «Кентавр» належить до мистецтва, яке росте із землі, і яке творить міфи.

Як переказати найдорожчий спогад? Як відновити для улюбленої дівчини свій хлоп’ячий світ? Як це зробити, якщо минуле, як і сучасне, невиразне, хитке, обриси їх розпливаються, і ледь вловима грань між тим, що було, і тим, що здається, між порядком і хаосом?

Саме такий світ у романі «Кентавр». Художник Пітер Колдуелл розмовляє зі своєю коханою, розповідає їй про себе, про дитинство, про свого батька, думає про сучасне, повертається в минуле.

Не відразу розумієш, коли відбувається дія: у 1947 році або через п’ятнадцять років, або взагалі за часів кентаврів. Можна, звичайно, спробувати переказати книгу у хронологічній послідовності, прозаїчно «витягнути» її в тому порядку, у якому відбувалися події, відібравши тільки епізоди реальні, відкинувши міфологію. Але упорядковувати роман Апдайка в такий спосіб не можна: у мистецтві від зміни місць доданків сума завжди змінюється. Світ у романі «Кентавр» — це світ, у якому вигадливо змішані вчора і сьогодні. Але книга Апдайка — не ребус, розрахований лише на витончену кмітливість і спеціальні знання. Її можна сприймати як, казку, і тоді не видасться дивним, що герой роману усе ще живе і діє після того, як ми прочитали присвячений йому некролог, що у вчителя стріляють не з традиційної рогатки, а його поранено дійсною стрілою. Багато в книзі вигадливого. А біль від поранення — справжня.

Для чого живе людина? Про це завжди запитували герої Апдайка, про це тужливо запитують представники сім’ї Колдуеллів у трьох поколіннях.

Що ж протистоїть хаосу? Тій чорній прірві, у яку неминуче потрапляє рано чи пізно і у яку тепер щохвилини може бути повалене все людство? Що захищає, що оберігає людину від хаосу, що ж дає силу жити?

Можливо, врятує релігія? Але вона не врятувала і діда-священика, який дуже тужив на смертному одрі. Його сумний досвід закрив шлях до релігії для його сина й онука.

Багато людей захищає від хаосу інша віра — віра в можливість перетворення суспільства. Але в героїв Апдайка, та й у нього самого, її немає.

Від хаосу можуть врятувати і різні види людського відчуття причетності батьківщині, місту, заводу, школі, відчуття нероз’єднаності з іншими людьми. Але герой Апдайка самотній. Не може допомогти йому і любов. Дружина вже погано чує свого чоловіка. Почуття, яке виникло було до Віри Гаммел, ближче до світу фантастичного, ніж до реальності.

Але все-таки світ і людина в романі Апдайка не потопають у хаосі. Опора Джорджа Колдуелла — доброта.

Він — дивна людина, поводиться дивно. Навіть його потворна шапочка, знайдена в ящику для утилю, яка так ненависна сину, — це ж, по суті, блазнівський ковпак, тільки що без бубонців.

За реакцією на світ, за інтонаціями мови герою вже не шістнадцять, а п’ятдесят, і все одно він анітрошки не подорослішав.

Він відчуває свою відповідальність за усіх людей. Доброта Колдуелла, проте, не винагороджується. Герой приречений, тому що він безпомічний, добрий і жалюгідний.

Його доброта не дістається сину в спадщину. Пітер і не прагне наслідувати батька. Він з іншого тіста. Він по-іншому протистоїть хаосу. З дитинства він сприймає світ у зримих обрисах, у фарбах. Стає художником. Запам’ятати на полотнині миті, які зникають, утримати цей свій світ... Адже більше ніхто, жодна, людина на землі так не побачить, не зобразить маленьку ферму біля містечка Олінджер у штаті Пенсільванія. І тоді малюсінький цей світ теж кане в Лету слідом за іншими незліченними світами.

Але письменник Апдайк зовсім не підпорядковується природі. Він її перетворює, він своєю владою творить свій світ.

Міфологія — за всіма знижуваними подробицями про життя богів — усе ж зберігає в романі значення норми, зразка, гармонії.

Прагнення до гармонії, до естетичного порядку в Апдайка глибоко суперечливе: він хоче дати зліпок тієї частини хаосу, у якій і живуть його герої. Тобто неминуче впустити хаос на свої сторінки.

Але водночас і приборкати його, утримати те, що зникає, дивне, вигадливе.

Якщо цілком довіритися письменнику, його реальність і фантазія постають в найбільш стрункому, єдиному у своєму роді сполученні.

Вже в першій главі зрозуміло, як поєднуються різні плани в Апдайка. Вчителя поранено стрілою. Йому болісно, а клас сміється. Сміх огидний, він переходить «у верескливий гавкіт». У самого вчителя видіння одне страшніше за інше: то йому здається, що він — величезний птах, то, що його мозок — шматок м’яса, яке він рятує від хижих зубів. Він біжить з класу, зачиняючи двері, «під звіриний урочистий рев».

Настільки ж осуружне повернення до класу. Колдуелл боїться. І недаремно. Тому що в клас прийшов директор школи Зиммерман. Він одночасно і Зевс- громовержець. Стріла Колдуелла — громовідвід.

Клас поводиться підло, підігрує директору, а Колдуелл дозволяє знущатися із себе.

З великими труднощами вчитель змушує себе продовжити урок. Він робить це захоплено, талановито, але його ніхто не слухає. І герою мимоволі здається, що учитель він поганий, і життя прожите марно. Ось та реальність, що підводиться за фантасмагорією думок, відчуттів, вчинків у першій сцені роману.

Поранений Колдуелл біжить із класу, із школи в гараж Гаммела, де йому виймають стрілу.

Навколо ще реалії міста Олінджера — школа, трамвай, склад, ящик з-під кока-коли. .. Але ці реалії уже витискуються міфологічними, Колдуелл уже цокає копитами, при розмові про сучасних дітей він згадує своїх учнів — Ахілла, Геракла, Ясона, гараж схожий на печеру, а коли він іде, услід йому гогочуть циклопи.

Усе це нагадує якийсь хаос. Проте і хаосу, і страху все-таки протистоїть людина. От як скаже про це вчитель, закінчуючи важкий урок: «Хвилину тому, із відточеним кременем, із тліючим трутом, із смакуванням смерті з’явилася нова тварина з трагічною долею, тварина...» — задзвенів дзвоник, по коридорах величезного будинку прокотився гуркіт; нудота захлеснула Колдуелла, але він оволодів собою...

Переходи з одного художнього світу в інший в Апдайка не завжди плавні, часом вони запаморочливі: знижується літак, земля. Тоді збивається настроювання на одну хвилю, і усе мертвішає, оголюється конструкція, за блискучою сценою проглядають пильні задники декорацій. Автор сам це відчуває, адже Пітер недарма говорить: «Останню грань мені не подолати».

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар