Міфологічна основа комедії «Пігмаліон»

Колись на острові Кіпрі був великий митець Пігмаліон.

З міфу «Пігмаліон»

«Колись на острові Кіпрі був великий митець Пігмаліон» — так розпочинається давньогрецький міф про Пігмаліона. Цей відомий цар Кіпру славився також тим, що страшенно не любив жінок і був запеклим холостяком. Усього себе він віддавав керуванню державою і своєму захопленню — різьбярству. Пігмаліон вирізьблював скульптури з мармуру, із дерева, із слонової кістки, витворював їх із глини. Одного разу він витворив із найкращого мармуру жіночу фігуру — вона була така вродлива, що подібної ще не бачив митець у своєму житті. Обличчя її мало дивовижну вроду, вона здавалася живою, і руки прекрасної Галатеї (так назвав її Пігмаліон) ніби простягалися до нього і обіцяли величезне щастя. Пігмаліон закохався уперше в житті, але кохана його стояла мовчазна й незворушна. Не знаходив спокою Пігмаліон. У серці його оселилося те, від чого він зарікся, — любові! Дні і ночі прохав Пігмаліон богиню кохання Афродіту, щоб вона оживила Галатею, але богиня довго гнівалася на того, хто ніколи не визнавав високого почуття кохання. Та зрештою, побачивши, як по - справжньому кохає та страждає Пігмаліон, вона змилостивилася над ним і оживила Галатею.

Це міф. А тепер — Бернард Шоу. Це письменник — парадоксаліст. Уся Англія знала: якщо ввечері англійці подивилися виставу і вона їм сподобалася, то на ранок можна чекати «розгромної» статті від Бернарда Шоу. Він був не таким, як усі. І що це означає? Це означає, що й міф «Пігмаліон» він покаже не таким, яким його знає увесь світ. Але англійці (особливо ті, що жили в вікторіанську добу) все-таки чекали, що автор дотримається правил — який міф, така й драма. Але Шоу тільки сміявся з них. Він використав закон «возику з яблуками» — возик той самий і яблука ті самі, але коли возик перекинути, то скласти яблука в тому ж порядку не вдасться. І от Шоу перекидає возика.,. Лондонці приходять на виставу «Пігмаліон», а драматург їм підсовує «Анти-Пігмаліон»!

— Щось тут не те! Де тут міф? — дивується один джентльмен.

— Дивак Шоу щось наплутав. Чого можна чекати від неосвіченого ірландця? — кидає репліку інший.

— Так, так, так... Але в цьому щось є, — втручається у розмову третій.

— А є так, як у нашому житті. Міф — то казка, а життя — це вам не казка, — починає закипати ще один.

Саме такого обговорення, певне, й хотів Шоу. Він хотів розворушити таких благопристойних, традиційних, холодних і дуже правильних англійців. Хотів викликати їхню реакцію, примусити обговорювати реальні, життєві проблеми. А то що ж виходить? Іде собі лондонець до театру і споглядає, як цар Кіпру одружується з нікому не відомою красунею без роду і племені — і нічого, усі задоволені, усі щасливі від того, що історія має щасливий фінал. А. Шоу повертає глядачів до реалій — що ж скажуть лондонські багатії, якщо відомий аристократ візьме та й одружиться з біднячкою? «Та ні! Ніколи!» — закричать вони й будуть відвертатися від того, хто посмів порушити вікові традиції королівської Англії. Як можна привести сміттярку у пристойне аристократичне товариство? Отак Шоу й показав обличчя подвійної моралі сучасної людини. У своїй п'єсі Шоу спеціально не доводить історію до закоханості: Еліза та Хіггінс навіть не повинні й натяку робити на якусь там любов, бо такого у житті й бути не може! Ось так на міфологічній основі автор висвітлює проблему номер один — проблему соціальної нерівності в суспільстві. Щодо проблеми номер два — кожна людина від природи є талановитою, то й тут автор стоїть на міфові. Пігмаліон у міфі бере природний, необроблений матеріал («грудку бруду») і витворює з нього досконалу красу. Так само Хіггінс «підбирає» на вулиці брудну, неосвічену квіткарку і витворює з неї дівчину з гарною вимовою і прекрасними манерами — герцогиню. Дівчина «має чутке вухо», навчається швидко, вона за своїми манерами навіть краща за багатьох справжніх аристократок. Але що далі? Далі її не пустять. Вона не має права ступнути у вищий світ, якщо заявить, що вона не «угорська королівна», а донька сміттяра. От так — Галатея (Еліза) ожила, змінилася, стала досконалою, але що робити далі ні вона, ні Хіггінс не знають. Професор, хоча й незалежна, прогресивна людина, яка не дуже зважає на прийняті правила (він може сідати на стіл, їсти вівсянку прямо з каструлі, витирати руки об халат), усе ж таки десь усередині — закостенілий «старовір» — він не зможе покохати дівчину з «дна». У якості прислуги — так, у якості секретарки — так, але щодо одруження — це вже ні, таке навіть незалежному Хіггінсові не спадає на думку.

Тепер можна перейти й до останньої проблеми, пов'язаної з міфом: відповідальності творця за долю тих, кого вони «сотворили». Міфологічний персонаж не тільки створив щось нове, але й надихнувши у свій витвір життя, взяв на себе відповідальність за подальшу долю прекрасної Галатеї — вона стала його дружиною, у них було троє дітей і жили вони довго й щасливо. Що ж говорить Хіггінс? Він вважає, що коли закінчиться експеримент, вони так само зможуть «викинути Елізу в канаву». Навіть місіс Пірс намагається втлумачити професорові, що дівчина — не камінчик на березі моря, який можна покласти до кишені, а потім викинути. Але ж ні. Для професора важливішими є не сердечні почуття, а його експериментальні пошуки. Він побився об заклад і хоче довести собі і Пікерінгові, що він один із найкращих вчителів свого часу; його цікавить процес, результат наукової роботи, але доля людини, її серце, почуття йому байдужі — як то в підручнику написано, «він так і залишився холодним уламком біля гарячого серця дівчини».

Для мене п'єса — роман — фантазія! роман у п'яти діях! У Шоу можна повчитися, як із класичних речей робити свіжі, оригінальні твори. Мені колись доводилося чути думку, що у всій світовій літературі нараховується всього тридцять основних сюжетів, на які написана безліч книг. Всього тридцять сюжетів! Дивно, як наше різноманітне життя вкладається в такі невеликі цифри! Життя людини триває протягом віків, протягом тисячоліть, здається, ми прогресуємо, робимо різні винаходи, все далі й далі відриваємося від стану «печерної людини», а потім враз робимо чергове відкриття: усе нове — це добре забуте старе. Але новий кут зору, незвичайний ракурс, свіжий подих, актуальність проблеми — і замість одного твору мистецтва маємо вже два живописних полотна. Але ж, як казав Шоу в своїх шоуїзмах, — не розбивши яйця, не підсмажиш яєчню. Тобто, над усім потрібно потрудитися. І талант давніх греків, і талант Шоу — то талант титанів. За 54 роки своєї драматургічної діяльності Шоу створив 56 п'єс. Для цього справді треба було бути титаном. Я захоплююсь талантом Шоу, його яскравим гумором, незвичайними парадоксами. Англійський ірландець прагнув розбудити людей, примусити їх мислити, дискутувати, сперечатись. Здається, йому це вдалося.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар