Мої думки під час читання вірша «Айстри»

Вперше я почула вірш «Айстри» на уроці української літератури. Коли вчителька закінчила його читати, у класі ще кілька хвилин панувала тиша — ми були вражені віршем.

Вірш подібної сили могла створити лише людина, яка жила Україною, вболівала за український народ, але, побачивши, «що вколо — тюрма», поступово втрачала надії. Олександр Олесь, поет-вигнанець, засмучений долею Вітчизни, написав цей вірш.

Айстри розцвіли серед ночі. Були вони яскравими й пишними, сповненими надій. Незабаром прийде ранок, усміхнеться сонце, і безхмарним буде їхнє майбутнє.

І в мріях ввижалась їм казка ясна,

Де квіти не в'януть, де вічна весна...

Та що це? Не вічна весна, а похмура осінь панує над світом. Щоранку айстри прокидались з новими надіями, але все було марно.

А ранок стрівав їх холодним дощем,

І плакав десь вітер в саду за кущем...

Мрії танули. Сподіватись не було на що. Чи варто жити далі?

Схилились і вмерли... І тут, як на сміх,

Засяяло сонце над трупами їх!..

Айстри загинули, не дочекавшись кращої долі, а над ними зійшло запізніле сонце — символ нового життя.

«Айстри» — прекрасний ліричний вірш, в якому переплелися розквіт надії і її втрата, радість і біль. В алегоричному образі квітів Олесь показав людей, які вірили в перемогу, але зневірились і вирішили, «що жити дарма».

Трагедія розчарованих айстр справила неабияке враження на мене. Мабуть, не тільки на мене, бо в класі була така тиша, що чулось, як «марили айстри в розкішнім півсні...»

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар