Мої роздуми над прозою А. П. Платонова

...Щоб що-небудь полюбити, я

завжди повинен спочатку знайти

якийсь темний шлях для серця до явища,

яке манить мене, а думка йшла уже слідом...

А. Платонов

Усе незвичайно і не схоже ні на що у світі письменника А. Платонова. Голос письменника ніби злегка приглушений, сумний. Здається, що це тиха життєва

розмова письменника з читачем. Глибинна тиша змушує думати, співчувати сильніше, ніж усі гучні слова сучасників А. Платонова.

У ранніх творах А. Платонов пише про своє дитинство. В оповіданні «Семен» він розповідає про душу дитини, про її світогляд, про долю хлопчика, на якого лягли всі домашні турботи після смерті матері: «...У ньому цвіла душа, як у всякій дитині, у нього входили темні, нестримні, пристрасні сили світу і перетворювалися в людину...» У цьому творі вражає образ батька. Цей образ мовби вміщує в себе всю силу любові до людей, співпереживання. Він стоїть навколішках перед маленькими ще людьми, як перед усім людством, не вміючи висловити своєї непосильної для серця любові і жалості до них. Можливо, в образі батька перед нами сам Платонов: «...Батько звичайно лазив по підлозі навколішках між дітьми, укривав їх турботливо, гладив кожного по голові і не міг висловити, що він їх любить, що йому шкода їх, він ніби просив у них прощення за бідне життя».

Оповідання «Неживий ворог» — про Велику Вітчизняну війну. Платонов у ньому через розмову солдатів російського і німецького показав сутність фашизму. Прийшовши завойовувати чужу землю, перетворювати людей у рабів, непомітно для себе німецькі солдати самі стали рабами, рабами Гітлера. «Не людина! — охоче погодився Вальц. — Людина є Гітлер, а я ні. Я той, ким призначить мене бути фюрер!»

І саме російський солдат «був першою і вирішальною силою, яка зупинила рух смерті у світі; сам став смертю для свого ворога і перетворив його в труп, щоб сили живої природи розламали його тіло в прах...».

Доля героя оповідання «Повернення» Іванова, який повернувся з війни з жорстоким серцем, озлобленим. Спочатку він не може зрозуміти, як вижила його сім’я, він бачить лише зовнішній бік життя, підказування і репліки сина Петруся. Соромиться своєї байдужості до сина тому, що Петрусь потребує любові і турботи більше за інших, тому що на нього боляче зараз дивитися». Вражає, як точно Платонов показав протиріччя між дитиною і війною, дитиною, яка стала дорослою з вини війни. І відсутність усмішки на обличчі дитини свідчить про те, яку важку працю зробила ця юна душа. Іванов іде із сім’ї. Дійсне «повернення» — до потаємного — відбулося в той момент, коли герой побачив дітей, які бігли за ним.

...Іванов закрив очі, не бажаючи бачити і відчувати біль знесилених дітей, які попадали, і сам відчув, як гаряче в нього стало в грудях... Він узнав раптом усе, що знав колись... Колись він відчував іншу лінію через перепону самолюбства, інтересу, а тепер раптово торкнувся її оголеним серцем...

Романи «Котлован» і «Чевенгур» читаються у наші дні як пророцтво. Весь трагізм у тому, що вони, ці віщі пророцтва сумного майбутнього, не були почуті своєчасно за потоком фраз і гучних слів.

А. Платонов писав ці твори на початку становлення соціалістичного суспільства. І ще тоді попереджав про повний крах світлої ідеї, якщо в основі людської діяльності не будуть лежати професіоналізм, наука, творча праця. Ігнорування економічних, екологічних і загальнолюдських законів і заміна їх тільки деклараціями і гаслами неминуче призведуть до краху.

Мені здається, що в наш час необхідно частіше перечитувати твори Андрія Платонова. Це не значить озиратися назад, а заглядати в майбутнє, не повторювати помилок минулого.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар