Мої роздуми над сторінками повісті О. Кобилянської «Земля» (2)

Ольга Кобилянська побачила світ у далекому карпатському закутку Південної Буковини, серед розкішної природи, яка наповнила її душу вічно живою красою. Вона — письменниця незвичайної долі: виросла в німецькомовній родині й почала писати свої перші твори німецькою мовою. Але, зійшовши з карпатських вершин на буковинські долини, осягнула своїм проникливим зором весь простір рідної країни і відчула себе дочкою української землі, прийняла у своє серце всі її болі, страждання та надії і полюбила всією душею.

Вразлива жіноча душа письменниці болісно переживала страждання свого народу, реагувала на всі прояви його важкого життя. Не могла залишитися байдужою вона і коли почула про приголомшливу подію, яка відбулася в селі Димка, що знаходилося неподалік від Чернівців, де проживала письменниця. Там відбулася найстрашніша трагедія — братовбивство. Щоб дістати у спадок усю землю свого батька, син селянина вбив старшого брата. Ольга Кобилянська пропустила крізь своє серце цю подію, пережила її у своїй душі, у результаті чого написала вражаючу, геніальну повість «Земля». Відштовхнувшись від конкретного факту, письменниця у своєму творі піднялась до широкого художнього узагальнення, створила життєво правдиві образи, у яких втілила думки, мрії і сподівання трудового селянства.
Талановита письменниця не просто відтворила події, вона заглибилася в душі своїх героїв, показала їхні переживання, прагнення, намагалася розкрити їхні думки, щоб вчинки героїв сприймалися читачами як обумовлені, неспонтанні. Ольга Юліанівна показала, які думки і почуття могли підштовхнути людину до такого злочину.

Читаючи цю повість, я була вражена ставленням героїв до землі. Це була не просто любов до своєї годувальниці, до своєї приватної власності, це було якесь сліпе обожнювання, преклоніння. Зрозуміло, що в той час селянин без землі був нічим, що земля давала можливість жити, але всі думки і почуття персонажів повісті були спрямовані на землю, вони жили тільки нею, її кількістю, її родючістю, працею на ній. Ольга Кобилянська показала залежність людей від землі, залежність їхньої долі від того, чи володіють вони нею. І ця залежність вражає до глибини душі. Земля вирішує долю доньки Докії Чоп'як, яка віддає своє єдину дитину за нелюба тільки тому, що той землевласник. Михайло, щиро покохавши Анну, не уявляючи свого життя без неї, не наважується розповісти про своє бажання одружитися з цією дівчиною батькам, тому що впевнений у їхній відмові дати благословення на цей шлюб, бо Анна — бідна наймичка. І це при тому, що його батьки — заможні селяни, безмежно люблять сина і своє добро збираються віддати йому. Анну, чесну, скромну, роботящу дівчину, менше поважають на селі, ніж Домініку, жінку, що втратила честь, тільки тому, що остання «має поле». Старі Івоніка і Марічка не дозволяють Саві зустрічатися з Рахірою не стільки тому, що вона близька родичка, а тому, що не має землі. Але найбільш вражає в повісті братовбивство. Щоб дістати землю у спадок, Сава вбив свого старшого брата, убив так же спокійно, як вбивав зайців. Тільки через землю!

На мою думку, щоденні проблеми селян, їх повсякденне життя, те безвихідне становище, у якому вони перебували в тодішніх суспільно-політичних умовах, спричинило ставлення до землі як до кумира. Жадання її, щоб мати можливість жити по-людськи, перекреслило в них людське. І, гадаю, не можна звинувачувати героїв у моральній деградації, у знеціненні справжніх цінностей, бо вони не вибирали своєї долі, не мали можливості вибрати інше життя, у таку ситуацію їх загнав існуючий суспільний лад. І в кінці твору, після емоційного іцоку, герої зрозуміли свою помилку, змінили свої погляди на життя.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар