Мої враження від повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» (2)

Повість М. М. Коцюбинського «Тіні забутих предків » мала на мене величезний вплив.Вражає незвичайна, таємнича та дивовижно поетична назва. Предки — це наше далеке минуле. Але їх «тіні» існують поряд з нами і, мабуть, перейдуть у майбутнє. Лише той народ може нормально існувати, який ніколи не забуває свого минулого.
Повість постійно повертає нас у світ історичної минувшини, лише декілька деталей наближує читачів до початку XX століття: «Бах-бах-бах... — загриміли з рушниць верхи»; «Коли замовкли стріли пістолів...»

Дуже сумно, коли люди витрачають свйю енергію, свої сили на нікчемні справи, на безглузді сварки. Ворожнеча двох родів — Палайчуків та Гутенюків — передається з покоління в покоління. їх представники навряд чи вже зможуть сказати, звідкіля вона взялась і що стало її передумовою. Читаючи, я не розумію, як дорослі, розумні люди можуть витрачати час на постійні чвари і навіть бійки, як це сталося на початку повісті.
Як колись давно Ромео і Джульетта, Іван Палай-чук та Марічка Гутенюк покохали одне одного. Історія їх кохання є такою романтичною, такою вражаючою. Не дивлячись на родову ворожнечу і неможливість нормальних стосунків, вони по-справжньому кохають одне одного, йдучи попри родові морально-етичні норми.
Мені здавалось, ніби їх кохання здатне було все подолати, але не змогло перейти через смерть, не оживило чарівної Марічки. Я гадав, що кохання молодих людей єдине було здатне помирити роди, позбутися вікової ворожнечі, але смерть вирішила по-своєму...

Іван дуже страждає. Така нещаслива любов викликає сум, але разом з тим — почуття поваги та гордості за свій народ, який може так по-справжньому кохати. Саме зображення кохання Івана та Марічки найбільш мене вразило.
Показовим є те, що спочатку (до смерті Марічки) стосунки головних героїв зі своїм родом безперечні, а вже наприкінці про нього взагалі не згадується.
Смерть головних героїв — це ще один вражаючий момент оповіді. Адже помирають вони не природною смертю. Марічка — через нещасний випадок, а Іван не хоче жити, він хоче померти. Оскільки він останній з чоловіків свого роду — з його смертю рід Палайчуків піде в небуття. Іван свідомо пішов проти роду, що призвело до його повної руйнації. У нього є виправдання такого жахливого вчинку — це палка любов, а смерть — то спокута за цю любов.
Автор постійно підкреслює, що лише могутня природа може заспокоїти, врівноважити стурбовану людину: «Іван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров'ю, та й пішов межи вівці. Там знайшов свій спочинок і розраду».

У творі Коцюбинський висловлює своє світобачення, свій власний погляд на сутність життя, на любов: «Повні води, на яких плава земля, піднесуть її вище до сонця».
Повість має на читача неоднозначний вплив. З одного боку — романтична, сповнена ліричності історія справжнього великого кохання, а з іншого — трагічна розповідь про руйнування великого гуцульського роду, про вічне протистояння між культурою та цивілізацією, що виявляється в образі ворожнечі двох могутніх родів.

(3)

В українській літературі є оригінальний твір, який можна назвати справжньою енциклопедією української етнографії. Це повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» — твір, цілком «вигодуваний» й вирісший саме з українського національного фольклору, твір, в якому пульсує народне життя чарівних Карпат, відчувається дихання самобутнього гуцульського народу. І це невипадково, бо, працюючи над повістю, автор старанно вивчав етнографічно-фольклорні матеріали: «Гуцулыцину» В. Шушкевича, «Матеріали до гуцульської демонології» А. Онищука, «Гуцульські примовки» І. Франка, фольклорні збірники В. Гнатюка, а також скористався власними спостереженнями. «Гуцули — оригінальнійший народ, з багатою фантазією, зі своєрідною психікою. Глибокий язичник-гуцул все своє життя, до смерті, проводить у боротьбі со злими духами, що населяють ліси, гори і води», — таке враження справили на М. Коцюбинського його подорожі Гуцульщиною. Під впливом величної краси, самобутніх звичаїв та вірувань гуцулів Коцюбинський і написав свій неперевершений твір.
У «Тінях забутих предків» письменник творчо переосмислив фольклорні образи гуцульської землі та підпорядкував їх своїм завданням. Адже не тільки зовнішня екзотика цікавила художника, а й дух народу, його уявлення й вірування. Через те фантастика повісті не має в собі нічого містичного. Легенди, казки, повір'я використовуються для розкриття способу мислення гуцулів та його реальних життєвих основ. Режисер екранізації повісті «Тіні забутих предків» С. Параджанов згадував: «Я давно мріяв створити фільм, в якому на повний голос можна було б розказати про поетичну, талановиту душу українського народу ». І коли він прочитав повість Коцюбинського, йому відразу ж захотілося її поставити. «Ми хотіли, — писав Параджанов, — зробити фільм про вільну людину, про Данко цієї землі, про серце, яке хоче вирватися, звільнитися від побуту, від дрібних пристрастей і навичок... Ми відкривали для себе Карпати не як етнографічний матеріал. Любов, відчай, самотність, смерть — ось фрески з життя людини, які ми створювали».
Поезія буття природи та людей, поміж якими ходять духи й привиди, уводить нас у світ, схожий на казку, таємничий, цікавий і трохи страшнуватий. Ми бачимо, що гуцули — справжні діти природи, які тонко її відчувають, вміють не тільки правильно користати-ся її дарами, але й жити у злагоді з добрими та злими духами. Проте Коцюбинський зовсім не ідеалізує життя в Карпатах. Навпаки, він правдиво змальовує нелегкі, суворі умови життя в цьому краї. Реалізм зображуваного посилюється тим, що поряд з екзотичним колоритом, казковими картинами, перед нами постає убоге життя гуцулів, важка щоденна праця та постійна боротьба за існування. Ми бачимо, які трагічні випадки трапляються з лісорубами, наскільки тяжкою виявляється праця вівчарів та скотарів, яке важке господарювання у вічній боротьбі з природними стихіями.

Письменникові вдалося не лише чудово змалювати гуцульський край, він зробив набагато більше. Коцюбинський показав, що, незважаючи на тяжкі життєві умови, більшість жителів гір зберегли твердий характер та чисту душу. Вони люблять усе прекрасне, чутливі до музики, коломийок, мають високі естетичні смаки. Це гордий народ, який, згідно з законами предків, захищає гідність роду та честь родини. Створивши привабливі образи Івана й Марічки, автор висвітлив усе чисте, красиве, високе, що є в людській природі та передав красу глибокого вірного кохання щирих сердець. На жаль, їхнє щастя було короткочасним, як весна. Вони, ці українські Ромео і Джульетта, ніби з самої першої зустрічі були приречені на розлуку. їхня чиста любов закінчується трагічно: Марічка гине під час повені, Іван змарнував своє життя, не змігши забути своєї коханої. Одружившись з Палагною, він не став щасливим, адже за своїми життєвими принципами та прагненнями вона була зовсім чужою для нього. Велика туга Івана за прекрасним минулим і протест проти безрадісного життя привели його до загибелі. Таким чином, у повісті письменник намагається розв'язати одну з вічних проблем, яку кожна людина завжди вирішує по-своєму, — проблему кохання. І хоча історія головних героїв дуже сумна, у цілому повість закінчується оптимістично, утверджуючи тріумф життя над смертю. Автор стверджує, що любов — це почуття всесильне й прекрасне, що дві закохані душі повинні завжди бути разом.

Ще одна проблема, якої торкається Коцюбинський, це проблема добра і зла. Пригадаємо, наприклад, першу зустріч Івана з Марічкою — представників ворожих родів: хлопчик під впливом успадкованої жаги помсти б'є беззахисну дівчинку, кидає в річку її кісники, але вона у відповідь пригощає його цукеркою. У цьому епізоді закладено велику філософську ідею — зло можна зупинити лише добром. Саме добро, людяність, щирість спроможні пробудити все те чисте та високе, що закладено в душі кожної людини, висвітлити та витягнути на поверхню світлі почуття.
Вічний конфлікт мрії та дійсності, краси високих людських поривань і буденного життя змальовує письменник у своєму творі. Поезія не може жити на смітнику. Світлі прагнення краси та гармонії не можуть примиритись із світом, де панують розрахунок, егоїзм, груба сила. Змальовуючи чисті природні стосунки людей, протиставляючи діючих героїв, Івана та Марічку, задушливому світові мольфарів і палагн, Коцюбинський осуджує світ наживи, визиску, надмірної жаги до збагачення. Іван йде назустріч смерті, бо свідомо відмовляється від спокійного ситого життя, природного для світу Палагни чи Юри. Таким чином, високе в повісті все-таки перемагає.

Сила Коцюбинського-художника виявилася у тому, що, розгортаючи на незвичайному фоні ніби суто любовний сюжет, умонтовуючи етичні проблеми, глибокі внутрішні переживання у розповіді про гуцульське життя, застигле на майже первісній стадії суспільного розвитку, він зробив це у такий спосіб, що зображені явища не тільки сприймалися як щось органічне для Гуцульщини, а й звучали по-сучасному, перегукуючись із суспільним життям початку XX ст. У повісті ми наче самі відчуваємо цей конфлікт мрії та дійсності, краси високих людських поривань і буденного життя. Незважаючи на трагічний фінал, повість є твором оптимістичним. Такого художнього ефекту письменник досягає матеріалістичним осмисленням гуцульської міфології, творчим підходом до фольклору.

Отже, аналізуючи враження, що справила на мене повість Михайла Коцюбинського, я можу сказати, що небагато зустрічала таких творів, які можна було б назвати справжньою енциклопедією української етнографії, адже у «Тінях забутих предків» він передав яскравий світ міфологічного мислення гуцулів та їхнє життя у згоді з чарівною природою Карпат. І передав це дуже майстерно — тим, що змальовує уявне, як дійсне, реальне, він досяг яскравого естетичного ефекту. Цікавим є й те, що письменник не тільки відобразив самобутній характер мислення гуцулів, але й переконання їх, що чесний трудівник заслуговує на глибоку повагу, а його праця як головний зміст життя обов'язково дає позитивні результати і завжди перемагає зло. Тобто своїм твором автор змушує замислитися над багатьма важливими проблемами, як-от: єднанням людини з природою, впливом мистецтва,на людину, роллю праці в житті, проблемами зради та помсти, добра та зла взагалі. У мене ця повість викликає почуття гордості за людину й збуджує прагнення до прекрасного, світлого, радісного життя, і навіть готовність боротися за нього. Я вважаю, що цей твір завжди буде звучати по-сучасному, бо питання, які порушує автор, стосуються усіх епох та країн. І, мабуть, не буде перебіль-шейням сказати, що повість Коцюбинського наглядно показує, що таке добро і зло в нашому житті, як жити правильно.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар