Моральна краса української дівчини Лесі Череванівни з роману П. Куліша «Чорна рада»

Роман «Чорна рада» П. Куліша став вершинним його твором, спробою якнайточніше відобразити політичну й історичну ситуацію в Україні періоду так званої «чорної ради», тобто періоду розбрату й боротьби за владу, що настала після Хмельниччини. Та твір П. Куліша все ж є не історичним документом, а художнім твором, у якому на тлі історичних подій розвивається особистісна лінія — лінія кохання Петра та Лесі, двох представників славних родів українського народу.

Це кохання — ідеальна історія розгортання почуттів двох чистих душ, не зіпсованих почуттями злості, зради, нечесності.

Уперше читач дивиться на Лесю очима Петра Шраменка, і вона відразу видається прекрасною, адже парубок закохується в неї з першого погляду, вона, ніби сонечко, освітлює його життя. І, здається, ніяких перешкод немає для їхнього кохання. От уже й батьки готові їх благословити. І Леся не сперечається з батьком, спокійно сприймає його волю, хоч і знає, що мати інакше уявляє її майбутнє: «А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша та прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, той очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє. На диво була дочка в Череваня, да й годі».

Леся, як справжня дівчина-українка, поводиться під час несподіваного сватання чемно та скромно. Саме так, за народними уявленнями, й має поводитися дівчина: «Леся поблагословилась і піднесла. І що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде, чи піде по хаті — усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить».

Автор описує дівчину дещо у народному ключі, використовуючи традиційне порівняння із сонечком. І хоч він не дає розгорнутої портретної характеристики, однак вона уявляється нам втіленням класичної краси дівчини-українки.

Кохання Петра та Лесі розвивалося не так безхмарно, як хотілося б хлопцеві. Адже на перешкоді стали амбіції матері, що бачила свою дочку тільки одруженою з гетьманом, та й уже, виявляється, дала згоду на одруження із гетьманом Сомком, коли Леся була малою. І знову ми бачимо притаманну дівчині покірність. Вона не сперечається ні з матір’ю, ні з батьком, залишає їм право приймати рішення про її долю.

Ми розуміємо, наскільки Леся Череванівна чиста й цнотлива дівчина, з тієї реакції, яку викликає у неї зустріч із несамовитим Кирилом Туром: «Леся вже давно була сама не своя од страху. Зроду вона нікого так не боялась, як сього запорожця. Кріпилась, однак же, сердешна, сидячи за столом. Як же поглянув він отак на неї, неначе аж до серця досяг її очима. Злякалась, голубонька, як дитина, і заплакала з ляку. Затулила руками очі, а сльози між пучками так і капотять. Мати собі стривожилась, устала з-за столу і одвела її в кімнату» . Дівчина настільки знічена брутальним поводженням запорожця, що не може ні їсти, ні спати, й до неї доводиться викликати знахарку.

Ніби в якійсь казковій історії Лесю вночі викрадає характерник (тобто чаклун Кирило Тур), а молодий Петро Шрам наздоганяє його, щоб відбити й захистити кохану.

Коли ж поранено було Петра, неначе горлиця, з болем кинулася Леся до нього: «Забула сердешна на той час і стид, і дівоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так і впала на його; плаче, голосить, серденьком називає. Що їй тепер і той ясний жених, і те гетьманство? Гаряча кров б’є з рани в Петруся, промочила хустку, обмиває їй руку. Якби воля, оддала б тепер Леся душу, аби оборонити од смерті козака, що так щиро одважив за неї свою жизнь».

Ми бачимо, що дівчина зовсім позбавлена якогось самолюбства, для неї цінність має зовсім не перспектива стати дружиною гетьмана, а щира відданість людині, яку вона поважає й любить. І вчинок Петра назавжди привертає дівоче серце до нього — вдячність породжує безмежне кохання: «Сомко повів за руку Лесю, про здоров’я питав, голубив, да вона вже до нього була не та: з жалем та тугою ні слова йому не промовить».

Вдячність — одна з визначальних рис характеру Лесі, тому вона так дбає про хворого Петра: «У кімнаті, де перше сама спала, послала йому на свойому ліжку перину, убрала сволок свіжими, щонайкращими квітками, завісила вікно шитою хустиною, і вже й рідна сестра не буде така до брата, як вона була до бідолахи Петра… а в Лесі тільки й було роботи, що копати коріння, варити зілля да сидіти над недужим».

Завершується роман ліричним показом поєднання Петра та Лесі у подружньому союзі. Такий кінець є гармонійним та логічним завершенням їхніх красивих стосунків і, можливо, традиційним розв’язанням любовних колізій у народнопоетичному ключі — воїн-герой поєднався із прекрасною дівчиною, майже королівною, яка вірно кохала й чекала його.

Леся втілює в романі одвічну жіночність — схильність опікуватися, вдячність, моральну чистоту й цнотливість, красу й покірність. Можливо, автор дещо ідеалізує її образ, однак, я думаю, він саме й ставить собі таке завдання — протиставити суцільній соціальній анархії, сум’яттю душевну гармонію й красу українських характерів.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар