Мотиви лірики П. Тичини

Цей поет був настільки обдарованою людиною, стільки встиг зробити, що іншому б і половини вистачило на все життя. Тичина вільно володів п’ятнадцятьма мовами, був талановитим музикантом, композитором, записував народні пісні, малював гарні картини... Та в нашій душі він лишився перш за все великим поетом, одним із незрівнянних українських ліриків, відкривачем нових форм та тем.

Мотиви лірики Павла Тичини досить чітко групуються у декілька основних тем. Це природа України, її таємничий зв’язок з душею поета; кохання з його щастям та тривогою; доля понівеченої України й тривога за її майбутнє; цінність морально-етичних застав у душі людини; трагедія людяності у часи кривавих змін історії. На цих основах поет тче візерунки невимовної краси, пронизуючи серця всіх людей, чуйних до поезії.

У першій збірці «Сонячні кларнети» основним настроєм було оспівування нового життя, бачення світлого майбутнього, яке постає за димом та кров’ю боротьби, сонячними кларнетами гукає до людей, надихаючи їх надією. У віршах поет сміливо ламає звичні ритми, знаходить несподівані рими, добиваючись враження, як від музики:

Арфами, арфами —

Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними:

Йде весна Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Змальовуючи нові часи, що настали для України, Тичина звертається до космічно-євангельських образів:

Ой що в Софійському соборі Заграли дзвони, затремтіли.

Не білі голуби — янголи у небі пролетіли.

Ой там збиралися під прапори,

Під соняшні ще й сині:

Не буде більше пана у вільній Україні!

Романтика революції осмислюється поетом як космічна весна, велике оновлення людства. Гинуть герої, але їхня смерть світла, сповнена глибокого сенсу. У поезії «На майдані коло церкви...» простір розширюється, площа, невелика і запилена, стає місцем, де руками простих людей твориться історія. Натхненно лунають рядки:

Одкривайте двері —

Наречена йде!

Одкривайте двері —

Горобина ніч!

Коні, люди і хорали

Стали...

Революція порівнюється з нареченою, з Богоявленням, євангельські паралелі постійно зплітаються з буденністю.

Та недовго триває таке піднесене сприйняття революційних подій. Замість урочистого панування щастя й справедливості ллється кров, брат ріже брата, люди заплуталися у прапорах та гаслах, і невідомо, де правда. З болем бачить поет, що тепер

Звір звіра їсть.

Він благає:

Лежи, не прокидайся, моя мати!

Велика ідея потребує жертв.

Але хіба то є жертва, коли

Звір звіра їсть?

— Не прокидайся, мати...

Як не змінювалися погляди Тичини на історичні події того часу, турбувало його найбільше одне: доля України. У вірші «Скорбна мати» Богородиця іде полями українськими, шукаючи розп’ятого сина, і плаче над долею цієї святої землі:

Проходила по полю...

І цій країні вмерти?

Де Він родився вдруге, —

Яку любив до смерті?

Янголи на небі не чують плачу Матері, відвернувся зір небесний від України. Але не може вмерти ця земля, бо «вкраїнські прапори вгорі — мов сонце над степами».

Природа батьківщини дає спочинок утомленій, засмученій душі поета. Навіть до коханої не звертається він так пестливо-лагідно, як до дерев, квітів, туманів та зірок:

Струмок серед гаю, як стрічечка.

На квітці метелик, мов свічечка.

Хвилюють, маюють, квітують поля —

Добридень тобі, Україно моя!

Коли кохання охоплює серце, усе навкруги співає, усе відгукується поетові: інтимна лірика Тичини сповнена відчуттям розчиненості у природі, єдності кохання із світовим перебігом життя. Один з найніжніших віршів, в якому Тичині вдалося відтворити самі звуки весняної ночі, це «Ви знаєте, як липа шелестить...»:

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить.

Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Тичина — один з основоположників сучасної української поезії. Він багато вніс у розвиток і оновлення поетичної техніки, збагатив поезію новими темами і новим поглядом на звичні речі. Найбільшим внеском була, є і буде людяність його лірики, високий гуманізм, що відбився у багатьох віршах, у таких, наприклад, рядках:

Ізнову беремо Євангеліє, філософів, поетів.

Людина, що казала: убивати гріх!

— на ранок з простріленою головою.

І собаки за тіло на смітнику гризуться.

Так не повинно бути, знає Тичина. Він, хто багато пережив і мислив, має право «замість сонетів і октав» сказати:

Прокляття всім,

прокляття всім,

хто звіром став!

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар