Мотиви туги і страждань у збірці «Зів’яле листя» V варіант

Се розлука моя, невтишима тоска

Се любов моя плаче так гірко.

І. Франко

Розтанув сніг, сонце лагідно посміхнулося до землі потягнулися до весняної блакиті неба біло-блакитні пелюстки перших квіток. Буйно зазеленіли дерева, зашепотіло їхнє листя про світлі мрії, про сподівання радісного життя. Так і юність—весна людського життя — поспішає назустріч долі та світу. Проминають у сонячному сяйві теплі дні літа. Аж ось настає осінь. Час від час налітає з півночі холодний вітер; осипається з дере пожовкле листя, легко, грайливо, ніби в танці, падає на землю, навіть на плечі людей, стає єдиною згадкою про молоді, весняні дні.

Ввійшовши в пору осені, сорокалітній Іван Франко ще палав жагою творчості і жагою кохання зібравши в три жмутки пожовкле листя, створив поет ліричну драму «Зів'яле листя», в якій вилив тугу за весною, за молодістю, за коханням і мріями.

Поезії збірки відображають внутрішній стан закоханої людини, що не зазнала відповіді на своє почуття. Сумним, безнадійним і самозреченим зображено кохання ліричного героя — юнака. Страждання його настільки сильні, що не може він стримати сліз. Із поезій збірки доноситься його плач, що з ледве чутного схлипування переріс в «ридання голосні». Його «ридання!» — це пісні, народжені правдивою любов"ю. Глибоко нещасний герой, а ще більших страждань завдає йому усвідомлення того, що не знати йому радощів кохання.

Перед очима юнака весь час постає образ коханої, очі якої «чудові» та ясні», але одночасно «сумні, немов криниці дно студене». Юнак то з почуттям гіркоти звертається до дівчини: «Чого являєшся мені у сні?», « За що, красавиця, я так тебе люблю?», то із сподіванням закликає її бути з ним: «Являйся, зіронько, мені хоч в сні!», то, як розгублений, збентежений хлопчина зізнається:

...Гляджу на тебе

І не можу не глядіти,

І люблю тебе! Куди ж те

Серце діти?

Як важко розуміти, що кохання приречене на крах, що ніщо не може його повернути! Замерзають в серці героя мрії, «пересихають» ілюзії криниці. Здіймаються в серці біль, жаль, пісні.

Осипається листя... Інколи разом з ним сипле на землю і сніг. Забувається радісна весна, забувається і сумовита осінь. Не повернути втраченого. Втихають у серці бурі:

Молодий огонь в груді:

Меркне, слабне, погасає.

Але вічне справжнє почуття! І хоч не палає вогнем в душі юнака кохання, але і не стихають зовсім його щирі почуття. Своєрідною клятвою, що відображає глибину «найтайнішого пориву» героя, звучить поезія:

Я понесу тебе в душі на дні,

Обшиту чаром свіжості й любові,

Твою красу я переллю в пісні,

Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,

Коралі уст у ритми голосні...

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар