«Мовчати і гинути…» (за повістю О. І. Купріна «Гранатовий браслет»)

Кохання... Що воно? Де воно? Чи є воно? Чи реальний образ Желткова?.. Такі запитання виникли в мене після читання повісті О. Купріна «Гранатовий браслет». Відповісти на ці запитання дуже важко, практично неможливо, тому що будь-які можливі відповіді правильні й водночас невірні. Не можна довести зворотне людині, упевненій в тому, що кохання немає. І марно говорити про неповторність цього почуття людині легковажній. Але я усе ж хочу висловити свою думку з приводу образу Желткова. Можливо, більшість буде заперечувати, але це мій погляд на кохання, моє бачення цього почуття.

«Я не винуватий, Віра Миколаївна, що Богу було завгодно послати мені, як величезне щастя, кохання до Вас», — так почав свій лист Желтков. Кохання — щастя... Так, величезне щастя, але у певних обставинах. І головне з них — взаємність, без взаємності величезне щастя перетворюється на велике горе. Чи щаслива людина, яку «не цікавить у житті нічого: ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей — для мене все життя полягає тільки у Вас»? Я вважаю, що ні. Я думаю, не можна жити так, не можна тільки страждати і мріяти про кохану, але недоступну. Життя — гра, і кожний з нас

зобов’язаний відіграти свою роль, встигнути це зробити за такий короткий час, встигнути стати позитивним або негативним героєм, але ні в якому разі не залишитися байдужим до усього, крім неї, єдиної, прекрасної.

Желтков думає, що це його доля — кохати до нестями, але без взаємності, що від долі неможливо утекти. Якби не це останнє, то він, безсумнівно, намагався б щось робити, тікати від приреченого на смерть почуття. Ось ті слова, котрі доводять, що Желтков усвідомлював свою приреченість страждати і мучитися від нещасливого кохання: «Подумайте, що мені потрібно було робити? Втекти в інше місто? Все одно серце було завжди біля Вас, біля Ваших ніг, кожна мить заповнена Вами, думкою про Вас, мріями про Вас... солодким маренням».

Так, я вважаю, що потрібно було тікати. Тікати без оглядки. Поставити перед собою далеку мету і зануритися з головою в роботу, в подолання перешкод на шляху до цієї мети. Потрібно було змусити себе забути своє божевільне кохання. Необхідно було хоча б спробувати уникнути його трагічного фіналу.

Проте, незважаючи на сумну розв’язку, герой Купріна щасливий. Він вважає, що кохання, яке освітило його життя, — це справді прекрасне почуття. І я вже не знаю, чи таке воно наївне і безрозсудне, це кохання? І, можливо, дійсно воно варте того, щоб віддати за нього своє життя і бажання життя? Адже воно гарне, як місяць, чисте, як небо, яскраве, як сонце, постійне, як природа. Таке і лицарське, романтичне кохання Желткова до княгині Віри Миколаївни, яке поглинуло усю його істоту. Желтков іде з життя без скарг, без докорів, вимовляючи, як молитву: «Да святится имя Твоє».

Неможливо без сліз читати ці рядки. І незрозуміло, чому сльози котяться з очей. Чи то просто жалість до нещасного Желткова (адже життя могло б бути прекрасним і для нього), чи то захоплення красою великого почуття маленької людини.

Тема кохання — одна з центральних тем у творчості Купріна. У його повістях — кохання безкорисливе, самовіддане, яке не чекає нагороди, та заради якого можна здійснити будь-який подвиг, піти на муку і навіть померти. Ніякі життєві зручності, розрахунки і компроміси не повинні його стосуватися. «Мовчати і гинути», — от девіз героїв Купріна. Не знаю, правильний він чи помилковий, але знаю, що ще не раз маю повернутися до творів Купріна, зустрітися з його чудесними героями. Адже в наш непростий час так приємно заглибитися у світ люблячих і безкорисливих людей.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар