«Моя безбожная Россия, священная моя страна» (за творчістю І. Северянина)

Ігор Северянин — незвичайний поет, чия творчість поєднувала «класичну банальність і мелодичну музикальність». Його вірші, насичені музикою, запалювали вогник щастя в серцях читачів. Як поет Северянин знаходить себе в 1907 році, коли визначив своє місце в житті: «Не змінюй наміченої стежки, і пам’ятай: хто, навіщо і де ти». Минають роки, відбуваються великі події, завдяки яким з’являються нові, прекрасні рядки. Коли йде Перша світова війна, поет відчуває потрясіння, які наближаються: «Чем дальше, все хуже и хуже. Все тягостней, все больней. И к счастью тропинка уже, и ужас уже на ней». Перші публікації не принесли Северянину слави, проте поет і не думав зупинятися на творчому шляху, а навпаки, із новими силами узявся за роботу.

Тема батьківщини для Северянина була головною. Проникливі вірші про рідну землю, про трагедію народу, якому дісталася нелегка доля. Северянин вболіває разом з Росією, пропускаючи через своє серце весь біль, всі радощі її. «Моя безбожная Россия, — пише поет, — священная моя страна». Поет вірив у велике майбутнє Росії. Недарма він називає батьківщину «крилатою». Поет шанує свою вітчизну так само, як і жінку, яку просто неможливо не любити. Сповнені зачарування вірші, присвячені прекрасній дамі. Спочатку захоплення красотою в «платье муаровом» приходить у вірші «Кензель». Чудовий вірш «Быть может» так і проситься на музику. На думку Северянина, кохання без жертви немає, кохання світле, воно радість, воно щастя.

У багатьох віршах Северянина прозирає іронія. Іронія до самого себе, до свого часу, до людей, що його оточували. Поет відчуває страх, думаючи про те, що, егоїзм стосовно Росії приведе в нікуди: «И вот мы остались без Родины, и вид наш и жалок и пуст...».

А як ми ставимося до своєї батьківщини? Вбиваємо тварин, яких просто не маємо права вбивати, рубаємо ліси, які дають нам повітря, а виходить, і життя, забруднюємо воду, яку п’ємо. Страхітливість людського буття на цьому не закінчується, ми стаємо звірами по відношенню один до одного: убиваємо, грабуємо, насилуємо. Про яку батьківщину може йти мова, якщо вона заплямована нашими негідницькими вчинками? Про що можна писати вірші, коли літературу топчуть ногами? А може, це сон? Якщо це сон, то що заважає нам прокинутися?

Нам ніщо не заважає прокинутися, крім нас самих. Формула відродження лежить у відродженні самого себе, свого внутрішнього світу. Хотілося б, щоб кожний із нас шанував і любив свою батьківщину так, як Ігор Северянин, і тільки тоді ми набудемо своїх природних національних рис.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар