«Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати» (за поезією В. Симоненка)

Летять лебеді, курличуть, несучи на своїх крилах материнську любов. Матінка, матуся, рідна ненька — скільки ж є на світі слів, якими ми називаємо найріднішу людину?! Та й чи можливо передати ними усю любов до матері — єдиної жінки, що ніколи тебе не зрадить, незважаючи на біль, сльози та страждання? Вона завжди буде поруч із тобою — мовчазна чи балакуча, щаслива чи засмучена, здорова чи хвора, молода чи вже старенька. Вона є й залишиться твоєю матір’ю, здатного підтримати тебе в будь-якій біді. Мені здається, що чи не найбільше це розумів Василь Симоненко, перу якого належать незабутні «Лебеді материнства».

Як переконливо звучать його слова:

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

І це тому, що поряд з ним весь час його рідна ненька, та, якій завжди вклоняється низько до землі вдячний син. Ліричний герой Василя Симоненка знає, що будь-коли, у часи поневірянь та незгод, у часи радощів біля нього стоятиме, мов на сторожі, невтомний образ матері, святої для кожної людини жінки. Саме вона надихає синів на чесну працю, на справедливі відносини між друзями, на велике кохання, на подвиги самопожертви. І незалежно від того, як складеться життя синів, вона завжди стоятиме поруч, така маленька біля дорослих дітей, така велика у своїй мудрості та любові. Я ніби бачу, як вона надихає свого сина, відпускаючи його від себе, чую щирі й заспокоюючі слова:

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

Так, материнські очі, блакитні чи карі, зелені чи сірі, завжди будуть шукати в лабіринтах життя своїх дітей, намагаючись відвести від них біду, нещастя, намагаючись дати їм сили жити щасливо.

Мати вчить своїх дітей бути вірними синами своєї Батьківщини, ніколи не зраджувати її, навіть якщо їм буде загрожувати смерть. Адже Вітчизну, як і рідну матір, не можна вибирати. Поміж усіх країн світу вона — одна-єдина, жадана, чарівна і дуже близька. Коли вона тобі стане потрібною, ти неодмінно відчуєш її присутність, її допомогу. Недарма каже мудра мати своєму синові:

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі...

Людина згадає свій рідний край, свою «біляву хату», свою рідну неньку, і защемить у неї серце, і захоче вона повернутися, щоб знову опинитися там, де у шибку дивиться «казка сивими очима». Цю казку, мов чарівне мереживо, плете стара вже жінка з натрудженими руками. Вона — уособлення рідної землі, рідної домівки — усього того, що вміщує в собі слово «Батьківщина». Я вважаю, що мати і рідна земля — слова-синоніми, зрозумілі кожному з нас. Отже, зрозумілими будуть і переконливі слова мудрої старої жінки — Матері:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Куди б не завела тебе доля, якими б шляхами ти не пішов, серце завжди тебе приведе до рідної домівки, до рідної матері, до рідної землі. Це і є велика любов до неньки та щира любов до Батьківщини, які переплетені споконвіку в кожного з нас, і неможливо точно вгадати, де закінчується любов до матері і починається любов до рідної землі. Землі, де живе вільний український народ, що зумів вижити й очиститися від бруду, знайти в собі сили і забути про бідування та знущання. Український народ хоче жити щасливо й вільно. І на підтвердження цього звучать слова Василя Симоненка:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не пересидить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Він був справжнім патріотом своєї Вітчизни, він кохався в її природі, він милувався її людьми. Василь Симоненко залишився у пам’яті вдячних українців вірним сином своєї землі та своєї матері. І летять до нас через роки та десятиріччя його «лебеді материнства», несучи на своїх крилах «материнську добру ласку», зачаровуючи казками з «сивими очима» та сиплючи вночі сургучевими зорями...

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар