Муки совісті Григорія Мелехова

Я думаю, как прекрасна земля

И на ней — человек...

И сколько с войной несчастных

уродов теперь и калек.

И сколько зарито в ямы,

И сколько зароют еще...

И чувствую в скулах упрямых

Суровую судорогу щек...

С. Єсенін

У романі-епопеї «Тихий Дон» письменник М. О. Шолохов подав грандіозну картину життя козачого Дону з його історичними традиціями, своєрідним побутом, соціальними потрясіннями і людськими характерами і долями. Він правдиво висловив погляд на революцію не з одного боку, як це було в більшості книг того часу, а з обох; гіркота трагедії; думки і почуття загальнонародні, загальнолюдські. Це найглибше, найталановитіше розуміння художником історичних подій, у центрі яких опиняється Григорій Мелехов, який став заручником війни, спочатку з Німеччиною, потім — не менш, а навіть більш нещадної і кривавої — громадянської. І на фоні цих грізних подій розкривається трагедія душевних метань героя.

Не для кровопролиття прийшов Григорій у цей світ. Змолоду він був добрим, чуйним до чужої біди, закоханим у все живе в природі. Якось на сіножаті зарізав випадково дике каченя і з великим почуттям жалості дивився на мертву грудку. Але суворе життя вклало в його працьовиті руки шаблю.

Як трагедію пережив Григорій першу пролиту ним людську кров. Образ убитого з’являється потім і уві сні, викликаючи душевний біль.

Перші зустрічі з більшовиками (Гаранжою, Подтьолковим) спочатку спонукають Григорія прийняти ідею класової ненависті. Проте невиправдана жорстокість Подтьолкова, за наказом якого без суду були убиті полонені, відштовхнула Григорія. Ставши головою Донського ревкому, Подтьолков став зарозумілим, жорстоким, сам брав участь в убивстві полонених.

Не менш жорстокими були білогвардійці. Пригадаємо ще більш криваве судилище — страта Подтьолкова і всього загону червоноармійців. Шолохов нікому не прощає жорстокості: ні більшовику Кошовому, який спалив майже півхутора і вбив стару людину; ні садисту Коршунову, що по-звірячому розправився з полоненими, із матір’ю Кошового; ні самому Григорію, коли він рубав матросів, бажаючи помститися за себе, за брата, за батька. Насильство породжує насильство. Григорій чутливим розумом це розуміє. Він страждає тому, що став на грані двох начал, «відкидаючи обидва 'їх», як говорить письменник Шолохов, укладаючи цю думку в уста свого героя. Судячи з учинків, роздумів, переживань Григорія, ми бачимо, що він часто шукає мирні шляхи вирішення життєвих протиріч, не хоче відповідати жорстокістю на жорстокість: наказує відпустити полоненого козака, звільнити заарештованих із в’язниці, кидається рятувати комуністів Котлярова і Кошового.

Усобиці вимотали Мелехова. Але людське в ньому не згасло. От він на один день повернувся у рідний дім, узяв на руки дітей... Як пахне волосся в цих діточок! Сонцем, травою і ще чимось рідним. На очі Григорія навертаються сльози. Він мріє ходити по м’якій землі з плугом, тужить за мирним життям, за Доном, за коханням Оксенії... А замість цього — кров, страждання, юрби полонених, непримиренна ненависть людей один до одного.

Чим більше втягував Мелехова круговорот громадянської війни, тим сильніше він мріяв про мирну працю: «Ніякої роботи не поцураюсь. Моїм рукам працювати треба, а не воювати. Вся душа в мене зболілась». І у своїх снах Григорій ходить по високих хлібах. Ця туга за мирним життям, споконвіку властива людині, — найбільш дорогоцінне у змісті «Тихого Дону». І сторінки, овіяні мрією про «гірко-солодке людське життя», — найбільш поетичні. Талановитий художник, Шолохов надавав їм особливо важливого значення, визнаючи їх ключовими, саме вони виявляють витоки мук, причину трагедії Григорія Мелехова. Від горя, утрат, метань герой рано постарів, проте не розгубив людських почуттів. Щирість, чуйність, спроможність до співпереживання, співчуття ми спостерігаємо в Григорія протягом усього його життя. І особливо ці якості виразні в завершальних частинах роману. Героя потрясає видовище убитих. От він ховає замучену жінку; безневинно убитого, доброго діда Сашка і дивиться у бездонне небо, прислухається до землі, де продовжує кипіти життя.

Не раз ридання потрясають Григорія. Він відчуває почуття підсвідомої жалості до людей, йому хочеться «відвернутися від повного ненависті, ворожого і незрозумілого світу».

Але людину буває важко зупинити, коли розум її потьмарений цією ворожнечею. І докором Григорієві звучать слова його матері: «Ти Бога-то... Бога, синок, не забувай...».

Скорботний образ Божої матері на каплиці, де був похований Валет, і напис говорили про те, що пора одуматися, припинити кровопролиття, згадати про призначення людини на землі.

Люди народжуються, умирають, радіють, горюють... І це прекрасно, вважає Шолохов. Недопустиме насильницьке переривання життя, на це права не дано нікому. Тому Шолохов не шукає правих і винуватих у війні, бо немає виправдання убивству.

Усе минуще, одвічне лише життя...

Своїм романом «Тихий Дон» письменник звертається і до нашого часу, учить шукати відповіді на життєві питання, визначати моральні цінності не на шляхах нетерпимості і війни, а на шляхах миру, гуманізму, милосердя.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар