Мій улюблений український поет Богдан-Ігор Антонич

Богдан-Ігор Антонич являється унікальним в українській поезії. Народився він на Лемківщині в селі Новиці і до гімназії говорив на своєрідному

лемківському діалекті. У гімназію вступив польську, тому що української поблизу не було, і вчився на польській мові. А в сімнадцять років уступив до Львівського університету вивчати слов’янську філологію і тільки тоді оволодів українською мовою. От у цей короткий період — від сімнадцяти до двадцяти семи років -- Антонич написав такі твори, які поставили його в один ряд з Іваном Франком і були названі критикою пагінцем Шевченкового дерева.

Мене захопили вірші Антонича з перших рядків. Вони були несхожі на класичну українську поезію, сповнені захоплюючої краси, несподіваних метафор, енергії молодості. Назва однієї з книжок — «Привітання життя». Шаленість молодості й поривання в майбутнє втілюються в образі чотирьох чалих коней, які навпростець долають усі перепони:

Ударять у срібну рунь золоті копита,

Мов грім, мов грім.

Повними грудями будемо вітер пити,

Під дахом синього неба

Наш дім, наш дім.

Антонич свою закоханість у життя, у природу виплескує в кожнім вірші. Він дитина чи інопланетянин, що відкриває незрівнянні дива: ось на осінній грядці баклажани «крізь скло читають хмар письмо», ось «дзеленькає маленька бджола», поринаючи в «озеро пахуче, золоте» липового цвіту. Язичник Антонич — так каже він про себе:

Мої пісні — над рікою часу

калиновий міст.

Я — закоханий в житті поганин.

Один із циклів названий «Зелена Євангелія». Нерозривна єдність людини й природи — його провідна думка, усе належить землі й від неї живиться:

Годинник сонця квітам б’є години,

і стулюються маки ввечері бентежно.

Отак під небом недосяжним і бентежним

ростуть і родяться звірята, люди і рослини.

Невимушеність поезії Антонича, розкіш мови й образів складають враження, що вона з’явилася у світ уже дозрілою, досконалою в собі. Але сам Антонич добре знає, звідки його корені:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно, зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщина вишні й соловейка!

Несподівані порівняння Антонича створюють образи багатошарові, ємні. Скрипка у нього «крилата», а в ній творчі сплять вогні, роса музична срібна й синя.

Земля розгортається, «наче книжка». А це що?

Хто стовк, мов дзбан скляний,

блакитне небо,

хто сипне листя — кусні скла на себе?

Це дощ у квітні, коли «росте Антонич і росте трава». Світ Антонича — великий і добрий. Усе відбувається в ньому, яку сільське свято, і все відбивається в небі:

Народився Бог на санях

в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

і принесли місяць круглий.

А потім цей місяць опиняється в долоні Божої Матері, мов золотий горіх.

Щедрий син щедрої землі, Антонич прожив усього 27 років. Серед творів, що він лишив, немає жодного пересічного, випадкового. Він привернув мене до української поезії, дав відчути свіжий смак багатої української мови.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар