«Навеки любовью ранен» (за поезією В. В. Маяковського)

Одна з вічних тем у літературі — тема кохання — проходить крізь всю творчість В. Маяковського. «Кохання — це серце усього. Якщо воно припинить роботу, все інше відмирає, робиться зайвим, непотрібним. Але якщо серце працює, воно не може не виявлятися у всьому», — вважав поет.

Життя Маяковського з усіма його радощами і прикростями, болем, розпачем — все в його віршах. Твори поета розповідають і про його кохання, і про те, яким воно було або коли його не було. Любов-страждання, любов-мука переслідувала його ліричного героя. Відкриємо поему «Облако в штанах» (1914 р.) і нас відразу, із перших рядків охоплює тривожне почуття великої і палкої любові:

Мама!

Ваш сын прекрасно болен!

Мама!

У него пожар сердца.

Це трагічне кохання не вигадане. Сам поет вказує на правдивість тих переживань, які описані в поемі:

Вы думаете, это бредит малярия?

Это было,

было в Одессе.

«Приду в четыре», — сказала Мария.

Але виняткове за силою почуття приносить не радість, а страждання, і весь жах не в тому, що кохання безмовне, воно взагалі неможливе в цьому страшному світі, де усе продається і купується. За особистим, інтимним просвічує великий світ людських відносин, світ, ворожий коханню. І цей світ, ця дійсність відняли в поета кохану, украли кохання.

І Маяковський вигукує: «Кохати не можна!». Але не кохати він не міг. Минуло не більше року, і серце знову розривають муки кохання. Його почуття знаходять висвітлення в поемі «Флейта-позвоночник». І знову не радість любові, а розпач звучить в поемі:

Версты улиц взмахами шагов мну,

Куда уйду я, этот ад тая!

Какому небесному Гофману

выдумалась ты, проклятая?!

Звертаючись до Бога, поет волає:

...слышишь!

убери проклятую ту,

которую сделал моей любимою!

Про те, що і тепер поет не знайшов у коханні свята, щастя, говорять і інші твори Маяковського 1916— 1917 років. У поемі «Человек», що звучить як гімн людині-творцю, любов постає в образах, які виражають лише страждання:

Гремят на мне

наручники,

любви тысячелетия...

И только

боль моя

острей —

стою,

огнем обвит,

на несгорающем костре

немыслимой любви.

У віршах, звернених до коханої, стільки пристрасті, ніжності і водночас сумніву, протесту, розпачу і навіть заперечення кохання:

Любовь!

Только в моем

воспаленном

мозгу была ты!

Глупой комедии остановите ход!

Смотрите —

срываю игрушки-латы

я,

величайший Дон-Кихот!

В двадцяті роки Маяковський пише одну за одною поеми «Люблю» (1922 p.), «Про это» (1923 p.). Поема «Люблю» — це лірико-філософський роздум про

любов, про її сутність і місце в житті людини. Продажному коханню поет протиставляє кохання щире, пристрасне, вірне, яке не можуть змити ні сварки, ні версти. Але вже в поемі «Про зто» ліричний герой постає перед читачами знову бунтівливим, він страждає, мучиться незадоволеним коханням. Поет глибоко переживає, що радості життя його не торкнулися:

В детстве, может,

на самом дне,

десять найду сносных дней.

A то, что другим?!

Для меня б этого!

Этого нет.

Видите —

нетего!

Далі, повертаючись із майбутнього в дійсність, поет з гіркотою помічає:

Я свое, земное, не дожил,

на земле

свое недолюбил.

Звичайно, не можна ставити знак рівності між ліричним героєм поеми й автором. Але те, що в поемі «Про это» її ліричний герой несе в собі реальні риси автора, — це безсумнівно, про це говорять чимало деталей поеми. Кохання поета було сильним. Але вже в 1924 році, у вірші «Юбилейное» у задушевній бесіді з Пушкіним Маяковський з посмішкою повідомляє:

Я

теперь

свободен

от любви

и от плакатов.

І, оглядаючись на минуле, поет з ледь помітною іронією говорить:

Было всякое:

и под окном стояние,

письма,

тряски нервное желе.

Вот

когда

и горевать не в состоянии —

это, Александр Сергеевич,

много тяжелей...

...Сердце

рифмами вымучь —

вот

и любви пришел каюк...

Ці рядки, зрозуміло, не заперечують кохання взагалі. У вірші «Тамара и Демон», опублікованому в лютому наступного року, Маяковський із смутком констатував: «Кохання я заждався, мені 30 років». А у вірші «Прощание» іронізує:

Где вы,

свахи?

Подымись, Агафья!

Предлагается

жених невиданный.

Видано ль,

что человек

с такою биографией

был бы холост

и старел невыданный?!

Серце поета жадало кохання, але воно не приходило. «Как-нибудьживи один и грейся», — пише поет в одному із віршів. Скільки гіркоти в цих словах, гіркоти, яку повного мірою випив Маяковський. Але він не міг погодитися з нездійсненністю кохання, його недосяжністю:

Послушайте!

Ведь, если звезды зажигают —

Значит — это кому-нибудь нужно?

Значит — кто-то хочет, чтобы они были?

Значит — это необходимо,

чтобы каждый вечер

над крышами

загоралась хоть одна звезда?!

Поет не мислить себе без любові — чи йде мова про кохану, чи про все людство.

На найвищій ліричній ноті завершуються вірші «Лиличка!», «Письмо Татьяне Яковлевой». Почуття поета на високому рівні. Він, дійсно, навіки поранений любов’ю. І рана ця незагойна, вона кровоточить. Але як би драматично не склалося життя поета, читача не може не вразити сила цього кохання, що всупереч усьому підтверджує непереможність життя. Поет мав усі підстави стверджувати:

Если я

чего написал,

если

чего

сказал —

Тому виной

глаза-небеса,

любимой

моей

глаза.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар