Образ героїчної дівчини Мирослави за повістю «Захар Беркут»

Повість «Захар Беркут» Івана Яковича Франка — один із найяскравіших творів у творчому доробку письменника. Він яскравий і багатогранний, адже в ньому автор торкається багатьох цікавих для нас питань. Автор майстерно вимальовує кожен образ, надаючи йому глибокого змісту та наділяючи неповторною індивідуальністю. Один із найцікавіших і захоплюючих образів твору є образ Мирослави, мудрої дівчини, яка чистотою своєї душі та почуттів допомогла тухольцям перемогти жорстоких монголів та врятувати свого коханого Максима.

Чарівної краси була ця дівчина. Коли вона спустилася з гір на коні в монгольському одязі, ніхто не пізнав у ній юначку. Її стать була стрункою, як у парубка. Коли «мнимий монгол зліз з коня, скинув із себе кожух, і, всім на диво, показалася женщина, в білім полотнянім, шовком перетиканім плащі, з луком за плечима і з блискучим топірцем за поясом», всі пізнали в ній Мирославу, дочку боярина Тугара Вовка. Її батько, бажаючи помститися волелюбним тухольцям, переметнувся на бік монголів, обіцяючи провести їх ту-хольською долиною. Не могла вибачити такої зради Мирослава. Усім серцем любила вони незалежних жителів долини. А ще більше кохала вона тухольського парубка, Максима, який потрапив у полон до монголів.

Принісши радісну звістку про те, що Максим не загинув, а лише знаходиться в полоні, просить дівчина старого ватажка тухольців прийняти її за доньку, бо відрікається вона від зрадливого батька: «Тепер не можу вважати його батьком, бо не хочу зраджувати свого краю. Батьку, будь моїм вітцем! Прийми мене за дитину! Нещасний син твій просить у тебе сього моїми устами». Як могла, підтримувала вона свого коханого. А Максимові досить було почути від неї одне слово чи лише подивитися на її прекрасне обличчя, як сила і любов до життя знов пробуджувалися в ньому: «Як радісно, як тепло зробилося в серці у Максима при її наближенні, за дотиком її м'якої руки! Як гаряче забилася кров в його грудях! Як сильно розбудилася любов до життя! А тут ланцюги тиснуть немилосердно, нагадують йому, що він невольник, що над його головою висить кривавий ніж монгольський».
Мені дуже сподобався образ сміливої і прекрасної Мирослави. У ній поєдналися жіноча краса і ніжність із чоловічою силою духу та сміливістю. Розумні поради дівчини допомагають у скрутні хвилини її народові, а її кохання рятує від загибелі нареченого.

(2)

Мені дуже сподобалася повість Івана Франка «Захар Беркут». Те, з якою самовідданістю тухольці захищають рідний край від нападників, викликає глибоку повагу до цих мужніх людей. Особливо мені б хотілося звернути увагу на головну героїню повісті І. Франка Мирославу, доньку Тугара Вовка. З перших рядків повісті можна зрозуміти, що вона надзвичайно порядна, чесна й відверта дівчина. І не просто порядна — вона сильна, гармонійна особистість, здатна приймати складні рішення. Від початку й до кінця дівчина залишається вірною самій собі, своїм життєвим принципам та переконанням. На противагу своєму батькові, Мирослава проймається глибокою повагою до тухольців та їхніх порядків. Ось чому, коли та-таро-монгольське військо вдирається до Тухлі, вона робить усе, аби тухольці перемогли. Мужністю, кмітливістю та силою волі вона не поступається чоловікам. Саме Мирослава підказує тухольцям ідею побудови машин для кидання каміння. Коли Максим здивовано питає, хто навчив тухольських майстрів будувати такі машини, вона просто відповідає: «Я, серце моє. Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах Галича. Заким іще сонічко вийде..., п'ятдесят таких машин буде кидати каміння на голови монголів».

Вона весь час знаходиться поміж тухольських чоловіків, пояснюючи їм, як правильно й ефективно керувати метальними машинами. Почуття вірності своєму народові змушує Мирославу піти всупереч своїм власним почуттям, а саме всупереч любові до батька-зрадника, а також всупереч своєму найщирішому коханню до Максима, який перебуває в полоні у ворогів.

Мені здається, що в образі Мирослави автор втілює героїчні риси багатьох українських жінок, які у важкі для Батьківщини часи ставали пліч-о-пліч із чоловіками, захищаючи рідну землю від ворогів.

(3)

Вважають, що героїчні вчинки притаманні лише чоловікам. Але де не так. Є жінки, що теж здатні на такі дії. Саме таку жінку зображує Іван Якович Франко в повісті «Захар Беркут».
Мирослава — дочка заможного боярина Тугара Вовка. Багато дівчат із заможних родин стають розбещеними, слабкими, але не вона. Її батько — сильний чоловік, «як дуб»-, і Мирослава достойна його дочка.

Побачивши дівчину вперше, тухольці говорять про неї: «От дівчина! Тій не жаль би бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!» 1 Тугар Вовк робить велику помилку — зраджує рідну країну й об'єднується з ворогом. Мирослава не згодна з батьком, для неї Батьківщина понад усе, навіть дорожча за батька: «Я не піду дальше. Я не стану зрадницею свого краю! Я покину батька, коли не зможу відвести його від його проклятого наміру».
Потрапивши в монгольський табір, вона й там не зрікається своїх ідеалів. Коли батько просить її підійти, адже начальник монгольського війська ласкавий до них, вона жорстко одказує: «Не хочу його ласки!»

Мирослава — це сильна, мужня, незламна особистість. Вона стійка у своїх переконаннях і не змінює їх у залежності від обставин, як її батько. І хоч любить вЬна свого батька, найголовніше для неї — це почуття громадянського обов'язку й вірність своїй Батьківщині. Батько її гине, й інакше не могло бути, адже це єдиний вихід для зрадника, а любляча Мирослава залишається з Максимом і батьком називає вже Захара Беркута.
У цьому образі Іван ЯковичФранко показав усі найкращі риси слов'янської жінки — незламну силу волі й мужність, а також щиру вірність, ніжність і палке любляче серце.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар