Образ коня Шептала з оповідання В. Дрозда: зміст прямий і прихований

Мистецтво має на людей особливий вплив. Особливість цього впливу полягає також і в тому, що він не прямий. Справжній митець не пише те, що хоче висло­вити, напряму, а створює алегоричні образи, образи з багатьма денцями, ніби ка­пелюх фокусника. Відтак, сприймаючи якийсь художній образ, ми можемо одно­часно насолодитися і художніми прийомами, довершеністю авторського стилю, і цікавим сюжетом, і, головне, тим підтекстом, який у цей образ закладено.

Образ коня Шептала з оповідання Володимира Дрозда — алегоричний. Це не просто оповідання про тварину, яка втекла від хазяїна, а потім повернулась. Зміст цього твору набагато глибший. У образі Шептала криється метафоричний потяг людини до волі, до свободи. Цей потяг живе десь у глибині і виривається на волю, коли терпіти вже немає снаги. Ллє Шептало повертається. І одна єдина фраза оповідання висловлює головну його проблему: чи можливо «удати із себе ско­реного, лишившись у душі вільним»? Що криється за цією життєвою позицією?

На мою думку, ставлення до позиції «удати з себе скореного, залишившись у душі вільним» може бути подвійним. Із одного боку, це позиція пасивності, по­зиція лицемірства й слабкості. Це якась дивна деформація людської душі, яка має залишатись непримиренною до зла за будь-яких умов. Із іншого ж боку, чи це вже таке лицемірство, як здається? За часів, коли люди інакшого мислення пере­слідувались владою, коли мислити «не так, як треба» було небезпечно, кожен ро­бив вибір сам за себе: були ті, що не скорились і загинули, були ті, що скорились і зрадили свою внутрішню свободу й власну точку зору, але були й ті, хто «удавав із себе». І серед останніх були не тільки слабкодухі, а й люди, які розуміли, що, залишившись живими, вони зроблять набагато більше, ніж своїм протестом і за­гибеллю. Ці люди писали щось «про партію», умовно кажучи, і одночасно писали «в стіл» справжні речі, створювали справжнє мистецтво, сподіваючись, що, роз­повсюджуване підпільно «самвидавом», колись-то воно вповні дійде до нащадків. І навряд чи ми маємо право та й найменші підстави засуджувати таку позицію. Можливо, це не так ефектно, як прямий і безапеляційний протест, але ж це муд­ро, далекоглядно, це, зрештою, патріотично. Таке непросте питання ставить перед нами невеличке оповідання про коня Шептала.

У оповіданні В. Дрозда через алегоричний образ зображено той тип людей, які насправді зазнають внутрішньої душевної деформації, якоїсь мутації духу. Це не ті люди, які залишились вільними, удавши із скорених, це гі, хто скорився, але удає, що тільки прикинувся...

Метафора «владної Степанової руки» настільки промовиста, що, мабуть, і не потребує інтерпретації. Рука вже названа владною — це пряма алюзія на владу в найгіршому розумінні цього слова. Це не та «владна рука», яка наводить порядок з хаосу, а та, яка тисне на будь-кого, хто «під владою», яка встановлює свої аб­сурдні правила. Це та влада, яка спотворює, а потім стає абсолютною і, за відо­мим висловом, спотворює абсолютно. Зрештою, хоча наше покоління і не застало того періоду історії, ми не так віддалилися у часі від епохи «владної руки», шоб не розуміти, що це, щоб не уявляти собі основних ознак цього режиму і шоб не від­чувати на собі численних наслідків, які минаються, на щастя, але досі побутують у нашій дійсності тими чи іншими «рецидивами».

Оповідання В. Дрозда — не тільки історія про коня Шептала, не тільки навіть алегорія спотвореної скореної душі, а й заклик, точніше — запрошення до роз­мови. Розмова ця має відбуватися із самим собою, аби встановити власне став­лення, віднайти власний погляд на такі важливі проблеми. Комусь може здатися, що часи тоталітарних держав минулися, тож і оповідання це, окрім прямого свого змісту, втратило актуальність. Але я не погоджуся: зовнішня свобода дуже важ­лива і прекрасно, коли людина живе в такому суспільстві, яке надає цю зовніш­ню свободу, але ж кому потрібна вона без свободи внутрішньої? Хтось із відомих мислителів минулого сказав: «я дивуюсь, навіщо люди вимагають собі свободу слова, якщо вони досі не навчились користуватися свободою думки». Тому твір В. Дрозда спрямовує читача на дійсно актуальні роздуми про власну свободу та її цінність. А віднайти своє ставлення до цієї свободи, віднайти внутрішню свободу й реалізувати її, втілити — це вже завдання кожної особистості. Коли література і ставить важливі питання, вона не дає нам на них готової відповіді, відтак шукати ми маємо самотужки. А'іе ж правильно сформульоване завдання — це вже, як ві­домо, половина розв'язання!

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Вы можете пропустить чтение записи и оставить комментарий. Размещение ссылок запрещено.

Залишити коментар