Образ Лукаша у драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова Пісня» (4)

«Лісова пісня» Лесі Українки — прекрасна казка про любов і зраду, про силу лісову та водяну, казка, яка вже майже сто років приваблює людей своїм глибоким філософським змістом, закликом до гармонії буття, до миру з власною душею.
Свій твір видатна авторка присвятила проблемі хибного протистояння людини і природи, протиборству високих поривів людської душі з буденністю існування, і для розв'язання цієї проблеми вона обрала дуже цікавий спосіб. Леся Українка населила свою чарівну драму-феєрію незвичайними персонажами — міфічними істотами, що живуть у лісі та озері, і людьми. Центральними ж образами, що втілили уявлення письменниці про людину з її непослідовними поривами до духовно красивого життя, стали лісова дівчина Мавка та сільський хлопець Лукаш. Обидва персонажі наділені рисами вимріяної поетесою гармонійної людини — пристрасної і щирої, яка здатна виявляти свої почуття відверто, не криючись і жити в злагоді з навколишнім світом, важливою частиною якого є жива природа.

Лукаш і Мавка покохали один одного. Здолавши всі встановлені людьми бар'єри, вони знайшли щастя в сильному і справжньому коханні, але на їхню долю випали складні випробування та поневіряння. Лукашеве щастя виявилося недовгим, адже у своєму творі письменниця на перше місце поставила реальні людські характери, часто суперечливі. Тому її Лукаш — типовий поліський юнак, з багатим внутрішнім світом і неабиякими тьорчими можливостями. Від народження він мав дар, на який не зважали інші люди, навіть він сам не усвідомлював його, і тільки дитя природи Мавка змогла той дар оцінити:
Я тебе за те люблю найбільше.
Чого ти сам в собі не розумієш...

Цей дар — музика, мистецтво, творчість, з яких виросло їхнє кохання. Лукаш мав можливість розвинути свій дар, але перетворити можливість у реальність в умовах соціальної несправедливості дуже важко, тому хлопець і занедбав свій талант, свою душу задля дріб'язкових інтересів і турбот. Реальне життя постійно глушить мрію — проте не вбиває. І це нам допомагає зрозуміти сумний образ Лукашевої Долі.
Ой, колись я навесні
тут по гаю ходила,
по стежках на признаку
дивоцвіт садила.
Ти стоптав дивоцвіти... —

біль та розпач відлунюють у цих словах. Пішла й зникла в снігах Лукашева Доля. Але вона вказала Лукашу на вербову гілку, що він її кинув. Хлопець піднімає цю гілку-сопілку й починає грати. «Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, — пише авторка, — як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу». Під спів Лукашевої сопілки розквітає весна, розквітає мрія та краса. Так відроджується душа героя. І хоч, взагалі, гине добре, високе, прекрасне в зіткненні зі світом грубого та ницього, але посіяні зерна проростають, облагороджують серце Лукаша.
Лише природа, на думку Лесі Українки, може навчити людей, як жити вільним, красивим, духовно багатим життям, а в суспільстві, побудованому на соціальній несправедливості, на силі приватної власності, життя і мрія не можуть бути в злагоді. Тому не може бути гармонійною та спокійною душа людини. Основа конфлікту твору — конфлікту Лукашевої душі — розкривається тоді, коли у серці хлопця в'януть поезія та кохання до Мавки. І трапляється це тому, що душа Лукаша постійно на межі поезії та прози, між мрією та буденщиною. Лукаш, безсумнівно, мав у своєму характері позитивні риси. Він лагідний, щирий, до того ж обдарований музикально. Під впливом дядька Лева, який уособлює риси мудрого й щирого селянина-тру-дівника, сформувалися в характері хлопця всі його кращі риси. Дядько Лев, наділений справжньою народною мудрістю, тонким розумінням краси природи і людей, прищеплював Лукашеві любов до природи, віру в безмежні можливості людського пізнання, працьовитість, чесність і любов до народної творчості. Але не менш впливовим було оточення Лукаша та обставини його життя. Насамперед, негативно впливали на парубка його мати — жінка скупа, заздрісна, причеплива й егоїстична, та молода хазяйновита вдова Килина. їхніми найхарактернішими рисами були дрібновласницькі інтереси і нестримний потяг до збагачення. Килина, взагалі, є у драмі втіленням усього буденного, нікчемного, брудного, егоїстичного та ворожого. Вона, звичайно, приваблює Лукаша своєю працьовитістю, але при цьому лишається такою ж хитрою, підступною і нещирою жінкою. Лісова дівчина Мавка, навпаки, виступає у драмі символом усього світлого та чистого, краси, благородства, поезії, мрії. Вона протистоїть Килині, проте, як ми бачимо, перемагають усе ж таки сили буденні: Лукаш зраджує Мавку і сватає Килину. Але ця перемога тимчасова. Кохання здатне перемогти темряву та навіть смерть.

Драма головного героя посилюється через те, що він не може одразу визначити свого місця серед цих двох сил, він ніби роздвоюється між ними. Лукаш був щасливий лише до тих пір, поки жив тим, про що його душа співала «виразно-щиро голосом сопілки». Коли ж він пішов проти природи, то зрештою втратив і радість, і любов, і навіть людську подобу. Саме в роздвоєності внутрішнього світу Лукаша, у його нерозумінні самого себе, неусвідомленні справжнього щастя, мети життя й полягає драматизм цього образу. Герой твору має « співочу душу », проте не може оцінити скарбів свого серця, тому й перетворюється на вовкулака. Змальовуючи долю Лукаша, поетеса намагалася сказати нам, що в безглуздому двобої з природою людина завжди програє.
Зрада Лукаша була передовсім зрадою самого себе, і трагедія його полягає в тому, що він так і не зрозумів, у чому дійсно був його поклик, його щастя, що в житті наймиліше і найдорожче, не зміг «своїм життям до себе дорівнятись...»

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар