Образ народу в комедії «Хазяїн» II варіант

Як ми знаємо з історії і народознавства, українці споконвіку займалися хліборобством. Тому коли ми говоримо про народ, найчастіше маємо на увазі саме селян. Але наприкінці XIX сторіччя нові умови життя породили іншу верству суспільства — робітників. У п'єсі «Хазяїн» народом і є численна маса незаможних, а часом і безземельних селян, що поступово перетворюються у робітників. Вони вже менше прив'язані до своєї землі, навіть до рідного села, і постійно мандрують з місця на місце, шукаючи заробітку.

Як ми дізнаємося з комедії І. Карпенка-Карого, основною причиною перетворення селян на робітників може бути неврожай, тобто голод. Але і самі експлуататори, наймачі цієї дешевої робочої сили, робили все, щоб позбавити селян землі. Обдурюючи, вмовляючи, вони змушували неграмотних мужиків віддавати землю в оренду, а потім і робили з них, що хотіли. Цим, зокрема, займався Ліхтаренко за наказом Пузиря в Мануйлівці.

Хазяї ставилися до робітників гірше, ніж до тварини, бо знали, що на місце не задоволених прийдуть інші. Про це говорять навіть самі робітники: «Ми не собаки — собак краще годують!» — кричать вони попід вікнами Пузиря, сподіваючись, що хазяїн може й не знає, яку їжу вони отримують. Вони усвідомлюють свою безсилість, бо знають: якщо покинуть роботу, їх ніхто не прийме, а можуть навіть і посадити. І врешті- решт вони самі залишаться ні з чим, бо прогайнують літо і не зароблять грошей.

Сподіваючись на підтримку хазяїна, вони не усвідомлюють, що все те робиться з його мовчазного до

зволу. «Коли хазяїн нічого не зробе, поїдем до начальства. Я ходи знаю. Торік у Чобота було те Ж саме»,-пропонує Петро. Але насправді тут же з'ясовується, що ті скарги не дуже й помогли. Поки хазяїнові робітник потрібний, він і буде його годувать, а як гаряча пора скінчиться (після Семена), то їх навмисно почнуть годувати ще гірше, щоб більшість з них повтікала, покидавши зароблені за літо гроші.

Отже, вибір у них небагатий: або втікати, поки ще є робота, або скаржитися, наївно вірячи у виконанні їх вимог, або коритися, мовчки годуючись таким хлібом, що «поки свіжий, то такий глевкий, що тільки коники ліпить, в горло не лізе, заліплює пельку, а зачерствіє, тоді такий твердий, як цегла, — і собака не вкусить».

Наприкінці п'єси виявилося, що є ще один спосіб боротьби — вимагати свої права силою. Сутички між робітниками і Ліхтаренком, що зменшив платню і брав на роботу тільки половину людей, призвела до того, що його поранили. Отже, виявляється, що народ, хоч який наївний і неосвічений, становить небезпечну силу. А сила ця — в об'єднанні. І робітники починають вже це усвідомлювати, часом не без допомоги освічених людей, якими на селі були, зокрема вчителі. У Мануйлівці робочі вже почали засновувати артілі, крім того, там є, за словами Зеленського, «такий вчитель-артільщик і біля нього чоловіка три молодих, що через них і Ліхтаренко зуби переламає.»

Таким чином, вже наприкінці XIX століття народ почав усвідомлювати те, що він має право вимагати людського поводження з собою, має право на забезпечення умов їх праці і достойну заробітну платню. Зображуючи робітників, письменник показує звідки може прийти погибель пузирям. Хай це тільки початок, напевне, буде й продовження.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар