Образ Інститутки з однойменної повісті Марка Вовчка (2)

Повість «Інститутка» стала вершинним твором відомої української жінки-письменниці, що працювала під чоловічим псевдонімом Марко Вовчок. Крім того, це була перша в українській літературі соціальна повість, в якій піднімаються проблеми нелюдського ставлення однієї людини до іншої — проблема існування кріпацтва, фактично ж рабства, володіння людиною як безсловесною істотою.
Створені Марком Вовчком людські типи надзвичайно виразні. Фактично це є яскраве узагальнення типів людських характерів, породжених кріпосництвом. Одним із таких типів є образ Панночки-інститутки, кріпосниці.
Письменниця вдається до засобу зіставлення, порівнюючи два типи пани-кріпосниць — старої пані й панночки-інститутки. Про першу вона повідомляє устами Устини: «Стара пані була не що, сумирна собі, — може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а заговорить — тільки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бійка! не на умі. Увесь день на ґаночках; нічка йде — охає та стогне. А за молодого віку, славлять, вигадочки були чималі і в неї... та треба ж колись і перестати». Отже, доброта старої пані — це не її переконання, не природне людяне ставлення до своїх кріпаків, а просто знесиленість. Однак для дівчат, і в тому числі Устини, полегшенням було жити у дворі пані, поки туди не приїхала її онука — інститутка.
Прикметно те, що письменниця згадує її не на ім'я, а називає таким відстороненим словом, яке стало й назвою твору. Таким чином вона ніби підкреслює її нелюдський характер, виразно протиставляє головній героїні — Устині.

Знайомлячи читача з панночкою, авторка показує її красивою зовні, ніби протиставляючи її зовнішню красу внутрішній потворності, яка відкриється пізніше: «І що ж то за хороша з лиця була! І в кого така вродилася! Здається, і не змалювати такої кралі!.. «
У спілкуванні з гостями розкривається нещирість панночки, оскільки вона тільки грає ту чи іншу роль, щоб сцравити на кожного з гостей таке враження, якого він хоче, адже головна її мета в житті — вийти заміж за когось маєтного: «Обійшла, либонь, вона їх усіх — кого словами, а кого бровами: одного про здоров'я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось їй смутно та дивно; кого коло себе садовить, скажи, начеб свого посім'янина. Бідахи розкохались, аж зовсім подуріли, з лиця спали, сохнуть». Устина дуже дра-вильно характеризує тут сам спосіб життя панства, яке не працює, нічого не виробляє, а тільки розважається, і, на жаль, дуже часто такою розвагою стає приниження своїх кріпаків: «Бо, бач, чим їм у світі розважитись? Як свій молодий вік собі скрасити?.. Солодко-з'їсти, п'яно спити, хороше походити, — а більше що?»

У ставленні до славної бабусі також проявляється прагнення панночки тільки до показної культури, до зовнішнього блиску, без піклування про внутрішню сутність життя, про його сенс: «Убрала її панночка у чепчик з стрічками рябенькими та й посадовила на крісло серед кімнати. Приїдуть гості — вона напоготові, привітає їх».
У ставленні до дівчат-кріпачок панночка жорстока й ненависна, вона змушує їх постійно працювати, та ще й сердиться, коли бідні підуть обідати та відірвуться від роботи. Та найбільше потерпала від неї Устина, на якій та зривала все своє зло, роздратування, неначебто це не жива мисляча істота, а якась тварина чи бездушна річ: «Вона мене й щипає, й штрихає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає — чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!» Одного разу панночка навіть трохи не задушила Устину через те, що та не так її заплітала. Як бачимо, панночка втрачає будь-які звичайні людські моральні принципи в ставленні до кріпаків.

Такою ж була інститутка в особистому житті. Коли вона закохалася в полкового лікаря, то навіть до нього ставилася, немов до свого прислужника, а не до такої ж людини. Устина говорить про її почуття: «Якось дивно полюбила, не по-людськи». Вона ніби хизується перед іншими панночками, що зуміла приборкати такого гордого красеня. Панночка спочатку хоче втерти носа всім іншим дівчатам, до того ж вона думає, що лікар бідний, то й не має в ньому особливого інтересу. У бажанні володарювати людьми панночка доходить до абсурду, коли, наприклад, забороняє лікареві напитися води, хоч його й мучить спрага. Коли ж дізнається, що лікар має статки, зразу ж вирішує вийти за нього заміж.
Дуже характерним є епізод, в якому панночка повідомляє, що дарує молодим Дубки. Лікар тоді замріяно згадує, що тут вони закохалися, що «садок зелененький, квітчастий» там. А панночка сміється з нього, думаючи тільки про прибутки від цього маєтку: «Садок зелененький, садок квітчастий... Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!» Ці холодні слова якнайкраще показують її духовну нерозвиненість, дрібність її натури.

На хуторі, ставши повноправною господаркою, панночка все більше навісніє, намагаючись витиснути з маєтку більше зиску: «Люди прокидались і лягали, плачучи, проклинаючи її... Усе пригнула по-своєму молода пані, усім роботу тяжку, усім лихо пекуче із-найшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли; здавалося усяке діло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящірка, по хутору звивалась; тільки погляне, то наче за серце тебе рукою здавить». Дійсно, в очах кріпаків панночка поставала не як людина, а як якась страшна потворна істота, ящірка, уособлення зла й страждання.
Визначальні риси поміщиці — егоїзм, людиноненависництво, бажання принижувати людей, позбавляти їх можливості щастя. Її психологічну характеристику письменниця доповнює мовною. До кріпаків вона «ре-пече», «дзявкотить», а до гостей-панів «ляскотить по-пташиному». Мова її то груба, то улеслива, та щирості в ній немає.
Письменниця створила по-справжньому узагальнений психологічний образ кріпосниці-поміщиці, продемонструвавши, що навіть освічений пан залишається визискувачем, який урешті теж втрачає людську подобу.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар