Образ Олени Ляуфлер у повісті «Людина» О. Кобилянської (2)

Повість «Людина» — перший надрукований твір Ольги Кобилянської. Основними в ньому є проблеми вільного життєвого вибору, рівноправності жінки в суспільстві. Кобилянська присвятила повість Наталі Кобринській, засвідчивши цим не лише повагу до неї як до митця і товаришки, а й підкресливши спорідненість свого твору з ідеями духовного розкріпачення жінки, які пропагувала Кобринська. «Лк>дина» стоїть на чолі творів письменниці, що втілюють неоромантичну ідею життя за велінням власної душі, за своїми переконаннями й поглядами.
Олена Ляуфлер — донька лісового радника. Батько дбав про матеріальне забезпечення родини, мати — про виховання дітей у відповідному дусі: сини мали здобувати професію та робити успішну кар'єру, а для дівчат досить було елементарної освіти, володіння французькою мовою та вміння сяк-так музичити. Ось як О. Кобилянська характеризує родину Олени: «Пан Епамі-нондас Ляуфлер прожив добрі часи. Був ц.-к. (царсько-королівським) лісовим радником, мав велике поважання, великий вплив і великі доходи...Пан Ляуфлер був жонатий і мав чотири доньки й одного сина. Останнього любив він несказанно, ба навіть обожав... Під час коли син невпинно розвивався, підростали й доньки. Природа обдарувала їх кожним виглядом щедро; крім того, посилала їх пані радникова на науку французької мови й музики; батько займав гарне становище, тож по балах, домашніх забавах та інших вечірках рвалися за ними молоді люди...»
Середовище Олени — це подружжя Ляуфлерів та їхні друзі: лікар, майор, податковий урядовець, товаришки пані радникової. Тут усі суворо дотримуються регламентації щодо чеснот цісарського чиновництва та виховання молодої сім'ї, специфічно трактують ґен-дерні проблеми. Найвищою честю для чоловіків вважається вірне служіння монархії («ох як солодко мліло материнське серце у мріях про майбутнє Германа-Євге-на-Сидора при посаді «надвірного радника»!), а жінці належить бути покірною невільницею домашнього гнізда. На шлюб також існував усталений погляд: він укладався як ділова угода, почуття кохання вважалося майже химерою. Старше покоління перебуває немов у своєрідній змові проти всього нового в суспільно-політичній сфері й називає його не інакше, як «трійко». Ось чому пані радникова переживає постійні стреси, дослухаючись до участі дочок в непевних розмовах: «Наче іскри огняні, сипалися слова з уст дівочих і падали важкими ударами на бідну женщину». Узагалі, вся атмосфера довкола Олени була пройнята консерватизмом, культом насильства над людиною, і для кожного, хто вмів думати и аналізувати, це ставало нестерпним. Таким чином, причини бунту прогресивно мислячої, обдарованої Олени переконливо вмотивовані письменницею. На жаль, однодумцем Олени стає лише студент-медик Стефан Лієвич.

Незважаючи на матеріальну скруту й наполягання родичів, Олена не погоджується одружитися із заможним адвокатом — людиною егоїстичною, відомою своїм зневажливим ставленням до жінок. Героїня Твердо переконана: найголовнішою умовою шлюбу є кохання. Вона запевняє свого обранця Стефана, «що не могла бись без любові до ні кого належати». Дівчина не може уявити себе в ролі дружини-утриманки, бо це означало б неволю, повну залежність від чоловіка й різних , життєвих обставин. Олена вірить, що матиме гідне майбутнє, якщо вийде заміж за того, хто визнає повноправність жінки й чоловіка, тому зустріч зі Стефаном Олена вважає для себе великим щастям, адже ж він був живим утіленням її мрії про кохану людину. Дівчина захоплюється прогресивністю його поглядів, розкутістю мислення, самостійністю думки, а він знаходить і цінує це все в ній. Кохання Олени й Стефана, розкрите у творі як духовна, світоглядна спільність, трагічно обривається смертю Лієвича від тифу.

Через якийсь час родина Ляуфлерів опинилась перед загрозою розорення. Під час життєвих випробувань Олена виявляє свої найкращі риси характеру. По-пер-ше, це мудрість у сприйманні ударів життя. Адже вона передбачала, що чекає родину, готувала себе до очікуваних труднощів морально, розуміла, хто ким є насправді (безвольний п'яничка-батько, що бундючився перед нею, брат-невдара і совість сім'ї — сестра Ірин-ка). На крутому повороті життя Олені довелося піти проти себе — вдатися до неправди й хитрощів. Вона вирішує вийти заміж за нелюба, навмисне закохавши його в себе. Несказанні муки терпить вона, розуміючи, чим пожертвувала заради рідних, сповнюючи саме перед ними обов'язки людини-доньки й лрдини-сест-ри. «Мені діється так, немов тій собаці, що покірно зносить, як її копають» — каже вона Ірині, яка єдина розгадала задум сестри й страждала разом з нею. Лише загроза розорення сім'ї спонукає Олену взяти шлюб із світоглядно обмеженим, хоч і добропорядним лісничим Фельсом.

Образ Олени Ляуфлер уводить нас у нову для тогочасної української літератури проблематику. Поряд з давно усталеним і звичним світом чоловіків несміливо, бо вперше, проступає жінка з повноцінним особис-тісним світовідчуттям, з багатим внутрішнім світом, наділена відкритим розумом, щирим серцем, волею і правом до щастя, дарованого їй життям. Головна драма піднесеної душі Олени полягає в дисгармонії ідеалу й дійсності, полярному розходженні її власних прагнень і жорстокої реальності. Драмою стало табуна реалізацію своєї обдарованості та даного Богом таланту.
У своєму вимушеному одруженні із Фельсом Олена з гіркотою лише підтверджує те, проти чого ще недавно боролася усім своїм єством, — думку про шлюб як єдино можливий порятунок від злиденного існування жінки того часу. Але особисто я не засуджую її вчинок. Адже, на перший погляд, вчинок Олени може здатися впокоренням перед важкими життєвими обставинами, відступом од своїх поглядів і прагнень, але й тут принцип свідомого життєвого вибору залишається переважаючим: героїня впевнена, що відмовившись від матеріально вигідного шлюбу і втративши можливість допомогти родині, вона страждала б набагато сильніше, ніж страждатиме від шлюбу з нелюбом. Олена залишилася вірною власним поглядам, внутрішньо не зламалася. Звідси й муки совісті — якби змирилась, то не відчувала б їх.

Ольга Кобилянська через образ Олени Ляуфлер висловлює своє бачення слова «людина». Бути людиною для неї — це самостійно мислити, «жити по своїй натурі і правді», вільно, сповна користуватися людськими правами. Людина — це не просто істота, створена для боротьби за існування й самовідтворення в розмноженні, подібно до тварини. Людина — це насамперед душа, здатна тонко відчувати й реагувати на життя; це розум, завдяки якому можна пізнавати навколишній світ, творчо мислити й аналізувати. Безумовно, я згодна з такою характеристикою.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар