Образ поета як символ нескореності, духовної незламності всієї нації (за поезією Є. Маланюка «Пам’яті Тодося Осьмачки») (1 варіант)

Євген Маланюк — один з найпомітніших українських поетів XX століття. Все його життя було присвячене боротьбі за незалежність українського народу: спочатку брав активну участь у побудові Української Народної Республіки (від відомий як учасник визвольної боротьби 1917—1921 років), а далі, після її поразки, почав писати вірші. Євген Маланюк розумів нищівну силу слова, тому взявся за перо з єдиною метою: продовження розбудови української культури, пробудження національної свідомості рідного народу. У його поезіях немає місця нерішучості, душевній слабкості, навпаки, вони вражають безкомпромісністю, категоричністю суджень. Інакше й не могло бути, адже центральним в усіх кого творах є образ Україні?, відданість якій була життєвим кредо поета. Ця відданість дала Євгену Маланюку творчу наснагу для написання збірок "Стилет і стилос", "Земля й залізо", "Остання весна" тощо.

Вважаючи, що "як в нації вождів нема, тоді вожді її поети", Євген Маланюк дуже уважно ставився до творчості інших поетів і письменників. Митцям минулих днів і митцям-сучасникам присвячена ціла низка його поезій. Так, провідником українського народу він називає Тараса Шевченка, і можна стверджувати, що вольова безкомпромісна особистість, той самий Гонта, "що синів свяченим ріже", відчутна у віршах Євгена Маланюка, — вплив творчого доробку Кобзаря. Відомими є й поезії, де подане своєрідне бачення Маланюком особливостей творчості Павла Тичини, Максима Рильського та інших видатних поетів. Серед віршів, присвячених темі творчості й ролі митця у суспільстві, помітне місце займає твір "Пам'яті Тодося Осьмачки".

Поезія "Пам'яті Тодося Осьмачки"— своєрідний некролог, оскільки написана Є. Маланюком за кілька днів по смерті поета. Автор завжди відчував тематичну та ідейну спорідненість своєї творчості й творчості Тодося Осьмачки (обидва митці бачили свою фатальну залежність від історичної долі народу), тому смерть "брата по перу" є тяжким ударом для нього:

Не хочу — ні! — цих похорон. Прости.

Хай тільки ворон тричі десь прокряче,

Що вже похований ти, неповторний ти,

Осьмаче-символе, як Вій від мук незрячий.

Відчутним є неприхований трагізм цих рядків, бо Є. Маланюк тужить не тільки за особистою втратою, а й за непоправною втратою всього українського народу, виразником національних інтересів якого був Тодось Осьмачка. Невипадково автор вірша називає його "неповторним", "символом" доби: в умовах духовного опору тотальній нівеляції української культури Т. Осьмачка показав себе справжнім патріотом, сином своєї Вітчизни. Євген Маланюк вірить, що нащадки не забудуть цього поета:

Ні, не ув'язнить глина чужини,

Твою труну, твій попіл вогнепальний.

Бо правнуки, що будуть знов сини,

Перенесуть у тишу спочивальні.

З цих рядків видно, як важливо для поета-патріота зустрітися зі смертю на Батьківщині, або хоча б після смерті повернутися в Україну. Вірність Вітчизні підкреслена наступною строфою, де трагічний настрій дещо пом'якшений, бо ж ідеться про рідний край:

Посадять дуб. І, щоб, з землею злить,

Чебрець розстелять килимом духмяним.

Внизу Дніпро котитиме блакить,

А в Києві шумітимуть каштани.

Через образи дуба, Дніпра Євген Маланюк підкреслює не тільки єдність України і талановитого поета, а й єдність всього українського народу, який вистояв під тиском кривавих століть, намагається вирватися з кайданів тоталітарного режиму. Водночас автор проводить виразну й чітку паралель між національними інтересами народу і творчістю Тодося Осьмачки, який у питанні про свободу України був моральним максималістом, що і зробило його символом духовної нескореності української нації.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Вы можете пропустить чтение записи и оставить комментарий. Размещение ссылок запрещено.

Залишити коментар