Образ Пузиря в п’єсі І. Карпенка-Карого «Хазяїн» (3)

Одну зі своїх найкращих п'єс видатний український драматург І.К. Карпенко-Карий написав у 1900 році й дав їй коротку, але влучну назву «Хазяїн». За жанром ця п'єса — сатирична комедія, проблематика якої визначена самим тогочасним життям. Письменник прагнув розкрити «механіку» блискавичного збагачення нових «хазяїнів» на українській землі, що вибилися з «мужиків». Критики визначили цю п'єсу, як «злу сатиру на чоловічу любов до стяжання».
Проблематика «Хазяїна», майстерно втілена в яскраві, соціально й психологічно переконливі образи дійових осіб, виразно відтінена характерними подробицями побуту, колоритними деталями, які передають дух часу. Але, безперечно, найяскравішим у творі є образ головного героя — багатія-мільйонера Терентія Гавриловича Пузиря, який був собі звичайним мужи-ком-холопом, але завдяки різним способам став власником незліченних земель і великої кількості інших цінностей.
Терентій Гаврилович — гарний господар, вибагливий до своїх робітників і до себе самого. Він завжди в курсі всіх справ, що відбуваются у його чималому хазяйстві. Живе Пузир у великому достатку, але роблячи свої хазяйські справи, ніколи не пропустить такої нагоди знайти для себе користь в будь-якій справі. Він увесь час знаходиться в центрі подій, придивляючись, де б чого можна було прибрати до рук, як би повернути справу так, щоб заробити грошей. Про це свідчать і його репліки типу: «Це все добре... А яку ж я матиму користь за поміч?». Пузир — така людина, яка загрібає все собі «по надобності і без надобності», він — один з тих, кому завжди всього мало. Він не криючись говорить: «Я так і роблю: шукаю, де б більше купить землі, бо скільки б чоловік її не мав — все бракує ». Ось один з яскравих прикладів його загарбницької філософії: скориставшись з нагоди, що оброчна земля оддається з торгів на новий строк, Пузир наказує Ліхтаренкові: «Казенну оброчну статтю взять! Наділи мужицькі на десять літ в оренду взять! А як мужик зостанеться без землі — роби з ним, що хочеш!..» Він жорстоко експлуатує селян-робітників, що лишилися без землі. І так само Пузир намагається використати будь-які обставини, завдяки чому й багатіє.

Найстрашніша та найнеприємніша його риса — жадоба. Навіть при всьому своєму багатстві, Терентій Гаврилович зазіхає на землі свого друга Золотниць-кого. У Пузиря хліба, «як води в морі, і весь той хліб люди заробляють», але він жаліє білого борошна, буряку, картоплі, щоб зробити пристойний обід своїм робітникам.

Пузир — земський гласний, але не бере ніякої участі в земських справах, і важливі питання про продо-вольствіє голодного люду до урожаю та подібні його не обходять. «Це до мене не тичеться», — каже він. — Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагають». За його філософією, як голодні, то нехай працюють за копійки, та й тут ще варто подумати, щоб не вскочити в халепу: ану як привезуть тисяч двадцять робочих, вони «й голову об'їдять».

Пузир привчив себе економити на всьому — на своєму власному одязі: ЗО років ходить в одному кожусі, від якого вже тхне лоєм, та в халаті, який дружина з дочкою латають у чотири руки; на власному харчуванні: на столі у нього «по-хазяйськи» солонина до хріну, борщ та заварювана каша. Для чого ж все це хазяйство й нажите багатство, коли не користуватися плодами своєї праці та не витрачати набуте на корисні справи? «Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам'ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їм мулять...» Ні, Терентій Гаврилович Пузир не такий! Він не бере ніякої участі в культурному житті, до земських справ йому «нема діла», «лучних людей свого краю» не знає і знати не хоче й не цінить. «Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер», як характеризує його пан Золотницький, а говорить, «як дикий, неосвічений мужик». Котляревський йому «без надобності» — досить того, що він робить пожертви на сиріт (але робить він це лише із корисливих цілей, щоб отримати ордена). Пузир нічого гарного не може створити для суспільства. Він кожну справу повинен повернути на власну користь.

Найстрашніше, що ненаситна жадоба до наживи штовхає Пузиря на шлях злочинних махінацій. Звичайно, він боїться відповідальності, але прагнення ще більше збагатитися бере верх. Пузир погоджується на обман і шахрайство, беручи на випас 12 000 чужих овець. Хазяйське колесо обертається, і його ніхто не може зупинити, воно задавило вже багатьох людей, щоб Пузир став багатим. Таке враження, що він ніколи не наживеться, і нові прибутки йому дорожчі навіть за щастя рідної дочки. Соня — освічена дівчина, «та ще до всього артистка: гра, співа». До пари їй розумний, енергійний молодий чоловік — учитель гімназії Калинович, але батько розсудив інакше: навіщо Соні « голодрабець », от міліонер Чоботенко — завидний жених, бо «скільки б чоловік не мав землі — все бракує».

Засуджуючи жадобу до збагачення та нерозбірливість у засобах, автор водночас сатирично висміює Пузиря, а разом з ним і весь прошарок тодішніх заможних селян, які повилазили «із грязі в князі». Письменник акцентує увагу читача на таких деталях, як борода, латаний халат, старий кожух, орден, який Пузир повісив на шию і яким вихвалявся. Смішним є випадок, коли швейцар не пускав Терентія Гавриловича у земський банк через його улюблений латаний кожух, або випадок на полі, коли Пузир Побіг за гускою та відбив собі нирки. Узагалі, автор у творі досяг своєї мети. Йому вдалося показати всі страшні якості прошарку збагатілих селян і водночас висміяти їх.
Мораль така, якщо ти гарний господар, то повинен допомагати біднішим за себе, збагачувати себе не тільки матеріально, але й духовно, інакше тебе, як і Терентія Пузиря, за влучним висловом пана Золотниць-кого, як «нещасну, безводну хмару... прожене вітер над рідною землею» і «розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народу!!!»

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар