Образ Раскольникова: болючі питання буття

Раскольникову близький Наполеон. Мірилом всіх цінностей для Раскольникова стає власне «я». Пізніше він буде затверджувати, що «незвичайна» особистість «має право дозволити своїй совісті переступити... через інші перешкоди, і єдино в тім тільки випадку, якщо виконання його ідеї (іноді рятівної, може бути, для всього людства) того зажадає». Дозвіл «на кров по совісті», але заради «руйнування сьогодення в ім'я кращого» визначає позицію Раскольникова.

Достоєвський доводить, як дивовижно цей світогляд, тому що воно веде до роз'єднаності між людьми, робить людини безпомічним перед злом, перетворює його в раба власних страстей і тим самим руйнує його. Мир, побудований на цих принципах, - це мир сваволі, де валять всі загальнолюдські цінності й люди перестають розуміти один одного, де в кожного своя правда, своє право й кожний вірить, що його правда щира, де стирається грань між добром і злом. Це шлях до загибелі роду людського

Ідея Раскольникова жахлива. Вона ділить людей на «вищих» і «нижчих», на «право имеющих» і «тварина тремтячу», на людей і нелюдей. Ця ідея антигуманна: вона звільняє людей від моральних зобов'язань. Розкольників убиває не тільки старуху-процентщицу, але й беззахисну Лизавету. Він губить свою матір, та й себе самого. Після вбивства почалася нова смуга внутрішнього буття Раскольникова. Відбувся перелом у його свідомості. Начебто пропасти разверзлась між ним і людьми - така самітність, таке відчуження, таку безпросвітну нудьгу відчув він: «З ним відбувалося щось доконане йому незнайоме, нове... ніколи не колишнє». «Йому здалося, що він начебто ножицями відрізав себе сам від всіх і всього в цю хвилину». Розкольників не може жити по-старому. Вчинене стало непереборною перешкодою між ним і всіма навколишніми. У сумній самітності починається болісне осмислення того, що він зробив. І болю, стражданню немає кінця

Він не може собі простити, що з егоїстичного прагнення затвердити свою силу зробив божевільний учинок: «...треба було довідатися тоді... чи воша я, як всі, або людина? Чи зможу я переступити або не смогу!.. Чи тварина я тремтяча або право маю». Стражденно він приходить до переосмислення моральних цінностей: «Хіба я старушонку вбив? Я себе вбив». Моральні борошна Раскольникова збільшуються тим, що слідчий Порфирій Петрович догадується про його злочин, і тому зустрічі з ним - новий етап самоперевірки Родіона, джерело подальшого перетворення. «Страждання - велика річ», - говорить Порфирій Петрович. Він радить Родіонові знайти нову віру й повернутися до гідного життя й указує на єдиний шлях самоствердження особистості: «Станьте сонцем, вас і побачать».

Достоєвський затверджує, що тільки через позитивне, високе, людяне можна піднятися. Справжній носій віри в романі - Соня Мармеладова. Соня не є виразником авторської свідомості, але її позиція близька Достоєвському, тому що для неї вища цінність на землі - людин, людське життя. Коли Раскольникову стає нестерпно, він іде до Соні. У їхніх долях багато загального, багато трагичного. Соня відчула в Раскольникове головне: що він «жахливо, нескінченно нещасний» і що вона потрібна йому. Соня вважає, що Розкольників вчинив злочин перед Богом, перед землею росіянці й росіянином народом, тому й відправляє його каятися на площу, тобто серед людей шукати порятунки й відродження. Покарання власною совістю для Раскольникова страшнее, чим каторга. Він розуміє, що тільки в любові й каятті може знайти порятунок. Поступово Соня стає частиною його існування. Розкольників бачить: релігія, віра в Бога для Соні - те єдине, що залишилося їй «поруч нещасного батька й божевільної від горя мачухи, серед голодних дітей, потворних лементів і докорів».

Для самого Достоєвського в понятті «Бог» злиті подання про вищі початки буття: вічній красі, справедливості, любові. І герой Достоєвського доходить висновку, що Бог — втілення гуманності, здатності служити нещасним, занепалим. Розкольників обертає свій погляд до каторжан, які поруч із ним, і розуміє, що він їм потрібний: засуджені, знедолені чекають його допомоги. Це перший проблиск щастя й щиросердечного очищення героя. Достоєвський приводить свого героя до думки про необхідність жити й затверджувати себе в житті не через людиноненависництво, а через любов і доброту, через служіння людям. Складно й болісний шлях Раскольникова до пізнання сенсу життя: від злочину до жалю й любові до тих самим людям, які хотів нехтувати, уважати нижче себе.

Схожі записи з категорії Достоєвський Федір

Тема падіння і духовного відродження людини у творах Достоєвського
Барвопис у «портреті» міста в романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»
Значення символічних снів Гриньова в «Капітанській дочці» О. С. Пушкіна і Раскольникова в «Злочині і покаранні» Ф. М. Достоєвського
Викриття злочинного суспільства в романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»
«Бідні люди» у романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»
Ідея Раскольникова і її крах (за романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)
Крах «недокінченої» ідеї (за романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)
Правда Сонечки Мармеладової (за романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)
Принижені й ображені в романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»
«Кроки» Раскольникова до злочину (за романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар