Образ Вітчизни в поезії «Україна» I варіант

Моя Україно, недоле моя,

Була ж ти мені дорогою,

А нині тебе вже лишаюся я.

Ох, що ж ти зробила зі мною!

Ці слова написав Тодось Осьмачка, нещасний син України, якому випала трагічна доля: арешти, допити, ув'язнення, переховування, психіатрична лікарня. Свої дні, пройняті страхом переслідування, поет закінчив в Америці. Йому так і не судилося повернутися туди, куди нестримно линуло серце, — до України.

Якою ж бачив поет-вигнанець рідну Україну? Вона постає перед ним багатою й пишною: у чистих водах українських рік «неціджена риба», у лісах — «звіри ненаджені», «птахи незлякані». Над «немріяними шляхами» здіймаються «гори неважені». Перебуваючи на чужині, поет відчував себе самотнім, нещасним, приреченим на довічне блукання.«... і кімнати не маю я нині без свідків чужих прочитати хоч вірш», — виливав душу Осьмачка.

А втрачена Вітчизна не давала спокою. І знов вона являлася поетові: виснажена штучним голодомором, жорстоко покарана за бажання бути незалежною, оніміла без вкраденої у неї мови...

Хоч Тодось Осьмачка був відірваний від України, але між ними існував тісний зв'язок. Кожна рана на грудях рідної землі ставала раною в поетовому серці, бо Вітчизна була для нього матінкою — прекрасною, незабутньою.

Оце такая в тебе

матінка,

в руці Господній

Україна.

Синьонебая!

Як же мріяв поет опинитись під цим синім небом! Та не судилось...

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар