Образи кримської природи у «Кримських сонетах» А. Міцкевича

Сонет — це той поетичний жанр, яким освідчуються у коханні. Ми можемо навести багато прикладів цього: сонети Данте, що присвячено Беатріче, невмиручі натхненні рядки Петрарки до Лаури...

Польський поет Адам Міцкевич у своїй збірці "Кримські сонети" освідчується у коханні Криму: морю, горам, степу, кримському повітрю — усьому тому, що складає атмосферу, самий дух тієї чарівної держави, тієї вільної царини, тієї вічної казки-таємниці — поезії.

Може, тому що теж беззавітно закохана у Крим, я дуже люблю ці рядки. Майже кожний з них — це мої думки, мої слова, тільки висловлені так мелодійно і точно Міцхевичем.

Навіть сам епіграф із Гете: "Хто хоче зрозуміти поета, мусить побувати в країні поета", навіть присвячення: "Супутникам подорожі по Криму" — вони теж "мої", з кожним їхнім рядком виринають згадки про мої кримські зустрічі, як від альбому з фотографіями:

Выходим на простор степного океана.

Воз тонет в зелени, как челн в равнине вод,

Меж заводей цветов, в волнах травы плывет,

Минуя острова багряного бурьяна...

Звичайно, я ніколи не їздила степом на возі. Але сучасною машиною, а ще краще — пішки я теж поринала у хвилі запашної трави, вдихала гірке полинове повітря, бігла до червоних островків маків. Коли я знайшла ці рядки у книзі, я навіть не подумала, що відстань між нами десь понад півтора століття...

А різні картини моря!

...В лохмотьях паруса, рев бури, свист и мгла...

Трубит победу шторм! По водяным горам, В кипящем хаосе, в дожде и вихре пены...

...Но влага морская колышется тихо внизу:

То лебеди плавают...

...Черных волн несется зыбкий строй,

Как пенится, кипит бушующая влага,

То в радуги дробясь, то пылью снеговой...

Раніше, до знайомства з "Кримськими сонетами", крім сімейних фотографій та альбомів про заповідні місця Криму, у мене під відповідний настрій був Айвазовський. Тепер поруч став і Адам Міцкевич. Нашого полку люблячих цю чудову дивовижну країну прибуло.

Більш за все я люблю два сонети — "Алушта вдень" і "Алушта вночі". Це — як озвучення нашої подорожі по Чатирдагу, Демерджи:

Гора с своих плеч уже сбросила пышный халат,

В полях зашептали колосья: читают намазы...

Цветами осыпан весь луг; из летучих цветков

Висит балдахин: это рой золотых мотыльков!

Сдается, что радуга купол небес обогнула!

Це дійсно — вічне, це не має часу. І ще це — живе. Тому, мабуть, крім різнобарвних, сонячно-яскравих епітетів, основний засіб створення образу у Міцкевича — саме метафора, уособлення.

Повеял ветерок, прохладою лаская.

Светильник мира пал с небес на Чатырдаг,

Разбился, расточил багрянец на скалах

И гаснет. Тьма растет, молчанием играя...

Читаючи ці рядки, кожного разу згадую, як сутінки наздогнали нас на гірському схилі. Ми дивилися вниз на Алушту, стоячи мовби серед великомасштабної карти Криму, а під нами були макетні дерева, будинки, світилися вогники. Мабуть, це сяйво гомінкого міста було єдиною різницею у сприятті ночі в гірському лісі, який одразу охопила темрява, залишивши тільки звуки:

Как будто в полусне журчат ручьи впотьмах;

Ночная песнь цветов — дыханье роз в садах —

Беззвучной музыкой плывет, благоухая...

Дремлю под темными крылами тишины.

А ще — скелясті береги у сплесках хвиль:

Там злится вода, отбиваясь от лысой скалы,

Отбитые, снова штурмуют утес тот валы,

Как в тигра глазах, ходят искры в бушующем море...

А найголовніше, мабуть, те, що кримські враження — назавжди — знаходять відгомін у душі, душі поета, народжують "дивні співи":

Из них века плетут бессмертный свой венец.

Такі ж самі почуття охоплюють мене кожного разу після поїздки до Криму. Майже через два століття.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар