Оцінка поведінки героїв повісті «Маруся» І варіант

Першим прозаїком нової української літератури був Г. Квітка-Основ'яненко, який довів, що і українською мовою можна писати серйозні повчальні твори. Г. Квітка- Основ'яненко, хоч і належав до дворян, але добре знав традиції і побут українського народу, який дуже поважав за його високу мораль.

Про високо моральних людей і розповідається у повісті «Маруся». Усе своє подружнє життя прожили Наум та Настя Дроти дружно, ніколи не сварилися, увесь час працювали, нікому ніколи не заподіяли зла. Єдине їх нещастя — не мали вони дітей, але і на це вони ніколи не нарікали, бо вірили в провидіння Боже: що Бог дає, то все добре.

І нагородив їх за це Бог донькою. Г. Квітка-Основ'яненко створив у повісті ідеал дівчини: «... і красива, і розумна, і багата, звичайна, та ще к тому тиха, і смирна, і усякому покірна». На вечорниці не ходила та й інших відмовляла, бо вважала, що там усе зле та лихе робиться. Не могли батьки намилуватися своєю дочкою, та й інші батьки ставили її дочкам за взірець.

Такий і парубок їй зустрівся: працьовитий, лагідний. Їхнє кохання було чисте і невинне. Василь багато працює, щоб відкупитися від солдатської служби бо тільки за цієї умови погодився батько видати Марусю заміж. І ось тільки-но дочекавшись свого щастя, Маруся вмирає. Це може здатися найвищою несправедливістю: чиста, непорочна дівчина, радість і єдина втіха своїх батьків, навіть не зазнавши справжнього щастя у подружньому житті, йде з цього світу. Інша людина сприйняла б це як найбільшу несправедливість, зневірилася б, прокляла Бога. Але не такими були батьки Марусі. Вони жили за принципом «Бог дав — Бог взяв», їхню позицію підтримує і оповідач, який у вступі на початку повісті висловлює свої погляди.

Оповідач говорить про те, що нічого на землі нема вічного, всі ми помремо колись, але не треба сприймати це як горе, а навпаки, як велику радість, бо на небі «усі ми будемо укупі, у Господа милосердного на вічній радості; і вже там не буде ніякої розлуки, і ніяке горе, і ніяке лихо нас не постигне». Він порівнює Бога із батьком, що час від часу кличе свою дитину від гурту ровесників, але робить це для того, щоб ніхто зла не заподіяв його смирній та покірній дитині: «і щоб воно за товариством не скучало, посадить біля себе, та й приголубить, і поніжить, і, чого воно забажа, — усього їй дасть». І Бог, як батько, і нагороджує, і карає, бо «ледача та дитина, що батько не вчив!» Отже, не можна нарікати на Бога, яку б долю він не послав.

Так поставилися до смерті Марусі її батьки: вони жили собі далі, працювали, сподіваючись, що зустрінуть свою доньку на тому світі. Але Василь, хоч яким не був віруючим і покірним чоловіком, не зміг пережити втрати коханої і помер у тузі за нею.

Отже, Г. Квітка-Основ'яненко у своїй повісті повчає читачів, як треба жити на світі. Його погляди на життя збігаються з народною мораллю, але часом люди у хвилину розпачу забувають її. А треба жити так, як жила родина Дротів.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар