Під небом чужим, безжальним і бідним за романом «Роксолана»

Переважна більшість людей, живучи на свої рідній землі, не усвідомлює, яке це щастя жити там, де ти народився і виростав, де жили твої батьки, де люди близькі тобі за психологією і розмовляють зрозумілою тобі мовою. І тільки ті люди, що якийсь час прожили за межами Батьківщини, відчувають, що вони втратили, розуміють, що на рідній землі і небо вище, і листя зеленіше, і люди добріші. І можна тільки уявляти, які душевні муки переживають ті, кому не судилося повернутися на Батьківщину...

Такі думки з'явилися в мене під час прочитання роману Павла Загребельного «Роксолана». Душевні страждання української дівчини Анастасії Лісовської, яку захопили в полон татари під час одного із своїх набігів на Україну, а потім продали в Стамбул, вразили мене до глибини душі. Автор з сердечною щедрістю і силою свого таланту передав душевний стан бранки: «Дощем, як слізьми, заливало весь видимий і невидимий світ, і душа її вся плавала в сльозах. Вона йшла, бездомна сирота, нещасна бранка, продана й проклята, під чужим небом, прочищеним вітрами, безжальним і блідим... тут не було дощу, він лив, як сльози в її душі, та ще там, куди не було вороття: у такому далекому, що серце рвалося з грудей від розпачу, недосяжному, навіки втраченому Рогатині...».

У сльозах дивилася Настя на вузькі стамбульські вулички, які смерділи від нечистот, а в думках поверталася до рідного краю, до «крутих стежок із лоскітливим споришем обабіч, до густого малинника з розлогою грушею...». За своїми сльозами дівчина не бачила будинків Стамбула, лише дім свій із товстих сосно-вйх колод. Усе тут для неї було чужим, ніщо їй не подобалося, бо відірвали її від рідної землі, від батьківського дому. На чужині все незрівнянно гірше, ніж на Батьківщині, навіть на котів Настя дивилась, як на «розпещених і розбещених, безкарних і неторканних». Усе, що було навколо неї — то жахлива чужина, де ніколи не буде вона вже щасливою, бо все, що було в її житті доброго і хорошого, залишилося в Україні.
Дійсно, Анастасія Лісовська вже більше ніколи не повернулася на Батьківщину. Але змирившись, вона досягла високого становища. її життя «під чужим небом... безжальним і блідим» не було щасливим, але його скрашувала одна-єдина думка: що вона, турецька султанша, допомагає рідній землі.

(2)

Одразу ж хочеться зазначити, що історичний роман «Роксолана» вразив мене глибокою психологічністю у змалюванні внутрішнього світу головної героїні, Насті Лісовської, яка увійшла до історії під ім'ям Роксолани. Автор зміг передати усі ті багатогранчасті прояви її почуттів, які мала б відчувати будь-яка людина у неволі. У чужій, ворожій країні, серед незнайомих людей, які розмовляли незрозумілою мовою, будь-хто міг би розгубитися, впасти у відчай. Але Настя Лісов-ська у свої п'ятнадцять років виявилася надзвичайно вольовою, сильною особистістю, що мужньо сприйняла важкий удар долі. Зоставшись без батька й матері, вона була зовсім самотньою під цим чужим турецьким небом. Поради або навіть просто співчуття чекати було ні від кого. Треба було розраховувати лише на себе, на власні сили й спритність розуму. І, взявши собі за мету вибитися, Роксолана наполегливо працювала над цим. Увесь час займалася самоосвітою, багато читала, вивчала іноземні мови. Вже за рік чуже й безжальне сіре небо посміхнулося їй.

Вона мала величезний вплив на свого чоловіка, падишаха Сулеймана Пишного, і ніколи не виявляла своїх справжніх почуттів. Увесь свій біль, свої страждання й відчай вона ховала за веселою посмішкою. І лише в душі її завжди було сіре небо, з якого замість дощу весь час лилися гіркі сльози. Але Роксолана розуміла, що назад нема вороття, бо нема вже серед живих її батьків, нема й рідного міста Рогатина, яке татари перетворили на суцільне попелище.

І хоч Роксолана мала нелегку долю, вона відіграла надзвичайно важливу роль у світовій історії, тому пам'ять про цю українську жінку буде жити вічно.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар